Тоні Моррісон - Пісня Соломона

— Агар, — повела оком по кухні Пілат, — це твій брат Дояр. А це його приятель. Як тебе звати, красунчику?

— Гітара.

— Гітара? Ти граєш на гітарі? — спитала вона.

— Мамо, він їй не брат, — зауважила жінка, що штовхала кошика. — Вони двоюрідні.

— Це те саме.

— Не те саме. Га, дитинко?

— Звісно, що не те саме, — відповіла Агар. — Це різні речі.

— Ось послухай, мамо. Це різні речі.

— А чим вони різняться, Ребо? Скажи, раз ти така мудра.

— Брат — це коли одна й та сама мама... — задивилася на стелю Реба. — Або коли обидвоє...

— Я маю на увазі, — перебила її Пілат, — різницю в тому, як ти до них ставишся. Невже ж ти не повинна ставитися до них обох однаково?

— Не про те мова, мамо.

— Помовч, Ребо. Тепер я звертаюся до Агар.

— Гаразд, мамцю, — сказала Агар. — До обох слід ставитися однаково.

— То скажіть мені, навіщо тоді ці різні слова замість одного, якщо між ними нема ніякої різниці? — взялася в боки й витріщила очі Реба.

— Принеси-но сюди це крісло-гойдалку, — загадала Пілат. — Вам, хлопці, якщо не будете нам помагати, доведеться поступитися місцями.

Жінки оточили кошик, повен чорної ведмежини. Ягоди й досі були на коротких колючих галузках.

— Що нам робити? — спитав Гітара.

— Оббирати ведмежину з отих паскудних гілляк. Та обережно, щоб не чавити ягід. Ребо, принеси глек.

— Чому б нам не перенести ліжка із задньої кімнати? — озирнулася навколо Агар — самі очі й пишні коси. — Тоді ми могли б усі сидіти.

— Мені вистачить підлоги, — сказала Пілат, присіла навпочіпки й обережно взяла галузку з кошика. — Це все, що ви приволокли?

— Ні, — відказала Реба, котячи здоровенний глечище. — Там надворі ще два.

— Добре б їх затягти до кімнати. Бо інакше сюди позлітаються рої мух.

— Ходімо, братику, — кивнула Дояреві Агар, рушивши до дверей. — Допоможеш мені.

Дояр схопився з місця, перекинув стільця й побіг за Агар — дівчиною небаченої краси, як здавалося хлопцеві. Набагато старша від нього, десь Гітариного віку, а може, вже й сімнадцятирічна. Дояр неначе ширяв у небі. Жвавий, як ніколи, він ніби здіймався увись. Удвох із Агар вони перетягли два кошики на ґанок, а тоді до кімнати. Сестра була така сама дужа й кремезна, як і брат.

— Обережно, Гітаро. Помалу. Ти ж мнеш ягоди.

— Дай йому спокій, Ребо. Хлопчина має спершу набратися чуття. Я спитала, чи ти граєш на гітарі. Чому тебе так прозвали?

— Не тому, що граю. Тому, що хотів грати. Ще змалку. Тоді-то мене так прозвали.

— А де ж ти міг побачити гітару?

— В одній великій крамниці на Флориді влаштували змагання-розвагу для покупців. Мама взяла мене з собою до міста. Я був дуже маленький. Знаєте, там треба було вгадати, скільки зернят у скляній банці, і дістати за це гітару. Кажуть, що я плакав за нею. І безперестанку домагався її.

— Треба було покликати Ребу. То й мав би ти від неї той інструмент.

— Він був не на продаж. Треба було вгадати, скільки зернят у банці.

— Я це чула. Реба знала б, скільки їх. Вона завжди виграє. Ніколи досі не програвала.

— Справді? — сумніваючись, усміхнувся Гітара. — Таке щастя має?

— А таки маю, — реготнула Реба. — Люди ходять за мною, щоб я тягла їм жеребок або підказувала виграшні числа. І цим людям добре, і мені теж. Виграю все, що лиш захочу. Ба, здобула багато чого мимохіть.

— А на розіграшах лотереї покупці просять її потримати їхні білети.

— Ось подивись, — Реба сягнула за пазуху і видобула звідти перстеник з діамантом, почеплений на мотузку. — Торік я дістала цю штучку. Я була... котрою була, мамо?

— П’ятсоттисячною.

— П’ятсот... Та ні. Вони не так сказали.

— Сказали, що ти півмільйонна.

— Саме так. Півмільйонна відвідувачка крамниці Сієрза і Рубека, — весело й гучно засміялася Реба.

— Торговці не хотіли їй давати цей приз, — зауважила Агар. — Не сподобався їм Ребин вигляд.

— Я пам’ятаю той розіграш, — здивувався Гітара, — але не пригадую, що там виграв хтось темношкірий.

Цей парубчак, котрий завжди тинявся по вулицях, вважав, що знає про всі події в місті.

— Ніхто не став переможцем. Там були фотографи з усіляким причандаллям. Чекали, коли ввійде наступний після мене. Так і не помістили мого фото в газеті. Ми з мамою дивилися в газети, буде воно чи ні. Правда? — глянула Реба на матір, щоб та підтвердила, й повела далі: — Натомість вони надрукували знімок того, хто був на другому місці й дістав облігацію воєнної позики. То був білий чоловік.

— На другому місці? — спитав Гітара. — Що значить «на другому місці»? Ти або півмільйонний, або ні. А наступний після півмільйонного? Такого не може бути.

— Може бути, якщо виграє Реба, — заперечила Агар. — Вони нагородили наступного лише з тієї причини, що Реба була перша. А приз їй дали тільки тому, що там були фотографи з апаратами. Як свідки.

— Скажи хлопцям, навіщо ти туди зайшла, Ребо.

— Мені треба було до туалету.

Реба відкинула голову назад, щоб стримати регіт. Витираючи сльози намоченими в ягідному соку руками, вона розмазала пурпурову рідину по обличчі — від носа мало не до вух. Набагато світліша за Пілат і Агар, ця жінка мала невинні очі дитяти. Усі вони виглядали невинно, але в рисах облич бабусі й онуки відчувалося щось складніше та глибше. Ну а від Реби, з її світлою вугруватою шкірою та поштивими манерами, віяло якоюсь тупуватою простотою.

— В середмісті є тільки дві вбиральні, куди впускають кольорових. У ресторані «Мейфлавер» і в крамниці Сієрза. До крамниці було ближче. Богу дякувати, мені не дуже припікало. Тримали мене там зо чверть години, питали ім’я, прізвище й адресу, щоб потім надіслати цей перстеник. Але я не згодилася на таке пересилання. Все випитувала їх: «Чи справді я виграла? Га? Не вірю вам».

— Це було неабищо — витягти тебе звідти, — сказала Агар. — У такому натовпі ти геть розгубилась.