Олена Зацепіліна - Коли в тебе є персональний ангел, Олена Зацепіліна

– Ні.

- Тим паче треба потрапити в замок.

- Я піду з тобою.

- Мені буде спокійніше, якщо ти залишишся у безпечному місці.

- Ні, я не можу втратити ще й тебе.

Голос у мене рішучий, думаю, що й вигляд теж чи, навпаки, дуже жалюгідний, але Нік далі не сперечається. Я знову біжу, тільки тепер не від мого колись, а зараз захопленого зрадниками, дому, а до нього.

- Ти йдеш за мною і ні на крок не відстаєш, - командує мій захисник.

Наші люди залишаються чекати зовні, а ми вдвох під покровом ночі, сховавшись в обозі, що ввозить вино, пробираємося у замок, у Західну вежу, де знаходиться алхімічна лабораторія Хельга.

Шлях лежить через тронну залу. Бездиханне тіло батька досі на підлозі. Адже він король! Не можна так! Могли б і виявити повагу!

Біля останків вартовий. Я вся тремчу. Нік бачить мій стан і, висловлюючи підтримку, гладить по руці. Жест дає зрозуміти, щоб я залишалася на місці, потім дуже тихо, ховаючись за колонами, підкрадається до воїна і одним ударом меча вбиває його.

Я підходжу до батька. Хвилина для прощання. Знімаю з покійного фамільне кільце та кулон, який є основою для королівської печатки. Цілую колись дорогу мені людину в лоб. Нік простягає свій плащ. Дбайливо накриваю їм тіло. По щоці повільно котиться сльоза. Хочеться крикнути голосно, випускаючи назовні весь біль, але не можна: не можна порушувати тишу. Мене починає трясти. Друг кладе руку на моє плече й трохи його стискає. У ситуації, що склалася, він тільки так може проявити своє співчуття. Його жест діє наче ліки від похмілля і не дає впасти в істерику. Нік піднімає мене з підлоги і пошепки просить поквапитися.

У дитинстві ми з Ніком та іншими дітьми часто, попри невдоволення дорослих, грали в хованки в лабіринтах замкових коридорів і переходів. Тепер ці знання нам допомагають безперешкодно подолати більшу частину шляху. Вже у галереї, яка веде до лабораторії, нас помічає охорона. Вартових двоє. Одного Нік укладає відразу, але другому вдається втекти, і він піднімає на сполох.

Дорогою до заповітної кімнати вступаємо в бій із ще чотирма стражниками. На повному адреналіні мені вдається вбити одного з них, а другого – поранити. Мій хоробрий воїн убиває всіх трьох. Вбігаємо до кімнати. Можна на хвилинку видихнути.

– Ти поранений!

- Неглибоко, - відповідає максимально спокійно Нік, але я бачу, як через пальці руки, що прикриває рану, просочується кров і капає на підлогу.

- Що ми шукаємо? - задаю питання, розуміючи, що чим швидше ми знайдемо те, за чим прийшли, тим бистріше заберемося звідси, і тим бистріше я зможу допомогти хлопцеві.

- Невеликі скляні колби, заповнені прозорою рідиною з білою краплею усередині.

Нік не тільки керує пошуками, вказуючи, де подивитися мені, а й сам перебирає нагромадження різних сувоїв, пакунків, слоїків та мішечків. Знаходимо штук десять флаконів. А тим часом двері вже ламають сокирами.

– Тримай одну, – каже Нік. Решту він ховає в ніші у стіні, яку закриває висунутим перед цим каменем. Якби я не бачила, де схованка, то не здогадалася б.

Двері не витримують найсильнішого тиску, і чоловік сім солдатів вриваються в приміщення, оточуючи нас. Входить Кастор.

- Моя наречена, що так і не стала дружиною!

Повільно, поважно підходить до мене і б'є. Я відлітаю до стіни, боляче вдарившись головою. Голова болить, в очах двоїться, потилиця стає вологою, здається, від крові.

Нік, закипівши від люті, кидається на мого кривдника, але шлях йому перегороджують ворожі воїни. Серед брязкоту мечів чую його крик: «Кидай пляшечку і стрибай!» Роблю, що сказали: розбиваю флакон об кам'яну підлогу. Вміст розтікається по ній, а маленька біла крапелька розміром із суху горошину перетворюється на калюжу діаметром у три лікті. 

- Стрибай! - кричить Нік. - Стрибай! Уяви те місце з картини, що я тобі подарував, уяви, що ти дуже хочеш там опинитися, і стрибай!

І я стрибаю.