Стівен Кінг - Інститут

І батько, і ненька, — сказав він. — Чудово. Чим я заслужив таку непересічну шану?

— Ти справді хочеш учитися в Бостоні? — спитав Герб.

Люк не знітився, він засміявся і здійняв угору кулаки.

— Так! А можна?

Наче питає, чи можна в п’ятницю заночувати в Рольфа, — зачудувалася Айлін. Вона згадала, як Ґрієр описав талант, що дістався їхньому синові. Він назвав його глобальним, і це було ідеальне слово. Люк був генієм, що якимось чином не збочився під дією власного непомірного інтелекту. Він без жодних докорів сумління міг стати на скейтборд і покотити цей унікальний мозок униз крутим хідником, так би мовити, стрімголов на вибори[29].

— Пропоную заїхати кудись на обід і все обговорити, — сказала Айлін.

— «Рокет піца»! — вигукнув Люк. — Що скажете? За умови, тату, що ти випив свій прілосек[30]. А ти випив?

— Ой, повір мені, після сьогоднішньої розмови я прийом ліків пропустити ніяк не міг.

3

Вони замовили пепероні, і Люк одноосібно знищив цілу половину разом із трьома склянками кóли, що її подали у величезному глеку. Батькам тільки й лишалося дивуватися зі шлунково-кишкового тракту й сечового міхура свого сина, а ще — з його розуму. Люк пояснив, що спершу він обговорив усе з містером Ґрієром, бо:

— Я не хотів вас лякати. То була звичайна розвідувальна бесіда.

— Виклав подивитися, чи кіт буде їсти, — сказав Герб.

— Точно. Почепив на держало побачити, хто козирне. Сів на поїзд о 5:15 перевірити, чи не зупиниться він в Едіні. Жбурнув об стіну дізнатися, скільки…

— Годі. Він пояснив, як облаштувати все на той випадок, якщо ми вирішимо поїхати туди з тобою.

— Вам доведеться поїхати, — щиро мовив Люк. — Я ще замалий, щоб жити без своїх шанованих і поважаних батька-неньки. До того ж… — Він глянув на них поверх решток піци. — Працювати я не зможу. І надто за вами сумуватиму.

Айлін наказала очам не сльозитися, та вони, звісно, не послухались. Герб простягнув їй серветку. Айлін мовила:

— Містер Ґрієр… ем-м… змалював нам сценарій, якщо так можна висловитись… як і де ми зможемо… ну…

— Перебазуватися, — сказав Люк. — Хтось буде останній шматок?

— Їж, — відповів Герб. — Тільки гляди не вдавися, а то не вийде провернути оту божевільну штуку з універами.

— Ménage à college[31], — сказав Люк і засміявся. — Він вам розповів про багатих учнів, так?

Айлін поклала серветку.

— Господи, Люкі, ти обговорював із профконсультантом фінансові можливості своїх батьків? І хто ж виконує роль дорослих у цих перемовинах? Бо я вже сама не певна.

— Не хвилюйся, mamacita[32], це ж самоочевидно. Хоч я сам спершу думав про дотаційний фонд. У Броді він просто величезний, з нього можна було б спокійно оплатити наш переїзд, то просто крапля в морі, але довірителі б ніколи на це не пішли, дарма що це абсолютно логічно.

— А це логічно? — спитав Герб.

— Ще й як. — Люк з ентузіазмом прожував шматок, проковтнув і сьорбнув колу. — Я інвестиція. Акція з хорошим потенціалом економічного росту. Вклади п’ять центів, а забери долар, правильно? На цьому будується Америка. Довірителі без проблем це все передбачають, але не можуть вибратися зі своєї когнітивної скриньки.

— Когнітивної скриньки, — промовив батько Люка.

— Так, ну це така скринька, що утворюється в результаті спадкової діалектики. А коріння сягає ще, певно, племінного устрою, хоч уявити собі плем’я довірителів — ще та комедія. Тож вони такі думають: «Якщо ми зробимо це для нього, то, може, доведеться потім так робити і для інших. Ось вам і скринька. Вона типу передається в спадок.

— Стереотипні думки, — сказала Айлін.

— Та отож, мамо. Довірителі перекинуть нас якомусь багатому випускникові — з тих, що заробили mucho[33] баксів, вийшовши за межі тої скриньки стереотипів, але й досі з теплом у серці згадують біло-сині кольори старого Бродеріка. Містер Ґрієр буде виразником інтересів. Принаймні я на це сподіваюся. Оборудка така: вони допоможуть мені зараз, а я допоможу школі потім, коли стану багатим і знаменитим. Що до першого, що до другого мені насправді байдуже, бо я представник середнього класу до мозку кісток, та може так статися, що я все одно розбагатію, як побічний ефект. Це, звісно, за умови, що не підхоплю якусь капосну хворобу, не помру в результаті терористичного акту чи щось таке.

— Не припрошуй біду словами, — сказала Айлін і перехрестила захаращений стіл.

— Забобони, мам, — поблажливо мовив Люк.

— Та все-таки зваж на мене. І витри рота. Соус від піци. Наче в тебе з рота кровить.

Люк витер рота. Заговорив Герб:

— Зі слів містера Ґрієра, певні зацікавлені особи і справді можуть проспонсорувати наш переїзд і навіть нас самих протягом перших шістнадцяти місяців.

— А він сказав, що ті самі люди, які вас спонсоруватимуть, можуть допомогти тобі знайти нову роботу? — Очі в Люка блищали. — Кращу? Тому що одним із випускників нашої школи є Даґлас Фінкель. І так склалося, що він також є власником «Американських паперових товарів», а це ж твоя зона комфорту. Твій коник. Місце, де мрії ста…

— Прізвище Фінкеля і справді прозвучало, — сказав Герб. — Суто гіпотетично.

— А ще… — Люк повернувся до мами, очі його палали. — Щодо вчителів, то в Бостоні зараз попит перевищує пропозицію. Середня початкова зарплатня для людини з твоїм досвідом становить шістдесят п’ять штук на рік.

— Сину, звідки ти всі ці речі знаєш? — спитав Герб.

Люк стенув плечима:

— З Вікіпедії, це по-перше. Тоді я йду за посиланням на основні джерела, наведеним у статті. Загалом, треба просто бути в курсі справ свого оточення. Моє оточення — це Бродерікська школа. Я знаю всіх довірителів, а заможних випускників уже довелося пошукати.

Айлін потягнулася через стіл, забрала з синової руки останній недоїдений шмат піци і поклала його на бляшану тацю до недоїдків.

— Люкі, навіть якщо це все справдиться, невже ти не сумуватимеш за друзями?

Погляд Люка затуманився.

— Ага. Особливо за Рольфом. І Майєю. Хоч офіційно ми й не запрошуємо дівчат на весняний бал, але неофіційно ми з нею в парі. Тому так. Але.

Батьки чекали. Їхній син, завжди красномовний і часто-густо балакучий, тепер не міг і двох слів зв’язати. Він почав був говорити, потім замовк, тоді знов почав і знову замовк.

— Не знаю, як це сказати. Не знаю, чи я зможу це сказати.

— Спробуй, — відповів Герб. — У нашому житті буде ще багато важливих розмов, і ця поки що найважливіша. Тож спробуй.

У рамках щогодинної вистави перед рестораном опинився Річі Рокет і взявся танцювати під «Мамбо № 5»[34]. Айлін дивилася, як чоловік у сріблястому костюмі космонавта махає рукою в рукавичці, підзиває дітей з найближчих столиків. До нього приєдналися кілька малих, вони вихлялися під музику і сміялися, а їхні батьки спостерігали за дійством, фотографували і плескали в долоні. Не так давно, п’ять коротких років тому, Люкі теж був серед цих дітлахів. А тепер вони обговорювали якісь неймовірні життєві зміни. Вона не знала, як така дитина, такий Люк народився в такої пари, як вони — звичайні люди зі звичайними бажаннями й пориваннями. Інколи Айлін шкодувала, що все склалося саме