Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

у потрібний момент їй забракло розуму, обережності і рішучості, які ще могли б її врятувати. Врешті-решт, у світі просто стало на одну монархію менше; впала ця монархія – впадуть і інші; мій обов’язок лише в тому, щоб зберігати їй вірність: цей обов’язок я ніколи не зраджу.

Вірою і правдою служачи монархії в пору її перших знегод, я залишився відданий їй і в її останніх нещастях: усі стражденні завжди знайдуть у мені співчувальника. Я відмовився від усього – від посад, пенсій і почестей і, щоб нікому не бути зобов’язаним, заклав власну домовину. Суворі і непохитні судді, чесні і непідкупні роялісти, що присмачують свої багатства присягою, як присмачуєте ви м’ясо сіллю, щоб воно довше зберігало свій смак, майте хоч трохи поблажливості до мене на згадку про мої минулі невдачі; нині я спокутую їх по-своєму, не по-вашому. Невже ви думаєте, що під старість людині, яка трудилася не покладаючи рук і повинна відпочивати від праці, – легко знову почати заробляти на хліб насущний? Адже я міг вибрати і легший шлях: з 1 по 6 серпня 1830 року я не раз бував у палаці на запрошення Філіпа, про що ще розповім; я сам, доброхіть, відмовився від його щедрих пропозицій.

Якби пізніше я розкаявся у своїй шляхетності, я мав змогу поправити справу. Пан Бенжамен Констан, на ту пору такий могутній, писав мені 20 вересня: «Я охочіше поговорив би з вами в цьому листі про вас, ніж про мене: така розмова дала б значно більше користі. Я хотів би нагадати вам про ту втрату, якої зазнала вся Франція у зв’язку з вашою відставкою – адже ви робили такий шляхетний і живодайний вплив на долю вітчизни! Проте розмова на таку особисту тему прозвучала б нескромно, і з прикрістю, яку розділяють зі мною всі французи, я змушений шанувати вашу педантичність».

Вважаючи, що я ще не до кінця виконав свій обов’язок, я став на захист вдови і сироти; я пізнав, що таке суд і в’язниця – доля, що обминула мене за Бонапарта. Мої вірчі грамоти – відставка після загибелі герцога Енгієнського і голос, піднесений на захист пограбованого сироти; моє опертя – розстріляний принц і принц-вигнанець; мої слабкі руки переплелися з їх немічними руками: чи є у вас, роялісти, такий вірний почет?

Але чим міцніше зв’язував я своє життя узами відданості і честі, тим частіше поступався свободою дій ради незалежності думки; думка ця повернулася в свою стихію. Нині, відійшовши від справ, я знаю ціну урядам. Чи варто вірити майбутнім королям? Чи варто вірити нинішнім народам? Мудра і невтішна людина нашої безпринципної епохи черпає жалюгідне заспокоєння лише в політичному атеїзмі. Скільки б молоді покоління не тішили себе надіями, від мети їх відокремлюють довгі роки; людство йде до загальної рівності, але не прискорює ходу за нашим бажанням; час – рід вічності, пристосований до речей тлінних; народи та їхні прикрощі йому байдужі.

З усього сказаного випливає, що, якби уряд прислухався до моїх не раз повторених порад, якби політики не віддали перевагу задоволенню своїх дріб’язкових амбіцій над добром Франції, якби влада краще оцінювала здібності підданців, якби міністри чужоземних держав бачили, подібно до Олександра, порятунок французької монархії в ліберальних установах і не викохували в серці наших володарів недовіру до основ Хартії, законний монарх досі посідав би свій трон. Ах! що минуло, те минуло! хоч скільки оглядайся назад, хоч скільки повертайся назад, того, що було, не відшукати: люди, ідеї, обставини – все розвіялося, як дим.

Книга двадцять дев'ята

Париж, 1839

1
Пані Рекам’є

Отже, я мав їхати послом до Рима, до Італії – країни моєї мрії. Перш ніж продовжити свою розповідь, мені необхідно розповісти про жінку, з якою я вже не розлучуся до кінця цих «Записок». Я писав їй з Рима до Парижа: читач повинен дізнатися, до кого звернені мої листи, як і коли я познайомився з пані Рекам’є.

Життя зводило її з більш чи менш уславленими вихідцями з різних станів, що орудували на сцені світу; всі боготворили її. Її ідеальна краса сплелася з матеріальним ходом нашої історії: це спокійне світло, що ллється на бурхливий краєвид.

Повернімося ж іще раз до часів, що минули; спробуймо намалювати портрет у променях присмерку мого життя, доки підступаюча ніч ще не затьмарила небо.

Лист, який я опублікував у «Меркюр» у 1800 році, незабаром після повернення до Франції, уразив пані де Сталь. Я не був ще виключений зі списку емігрантів; «Атала» допомогла мені вийти з невідомості. Пані Баччокі (Еліза Бонапарт) на прохання пана де Фонтана добилася мого виключення з числа емігрантів. Пані де Сталь також клопотала за мене, і я пішов до неї, щоб висловити свою вдячність. Не пам’ятаю вже, хто рекомендував мене пані Рекам’є, котра жила в той час у власному будинку на вулиці Монблан, – сама авторка «Корінни», її подруга чи Крістіан де Ламуаньон. Недавно покинувши ліси й попрощавшись з невідомістю, я був ще зовсім дикуном і ледве наважився поглянути на жінку, оточену натовпом поклонників.

Минуло близько місяця; якось вранці я сидів у пані де Сталь; приймаючи мене, вона робила ранковий туалет з допомогою мадемуазель Олів і розмовляла, граючись маленькою зеленою гілочкою. Несподівано увійшла пані Рекам’є в білій сукні й сіла на софу, обтягнуту блакитним шовком. Пані де Сталь, стоячи перед дзеркалом, із захопленням вела свою мову й далі; я відповідав не до ладу: погляд мій був прикутий до пані Рекам’є. Ніколи я не міг уявити нічого подібного і ніяковів більше, ніж зазвичай: захоплення моє змінилося злістю на самого себе. Пані Рекам’є вийшла; наступного разу я побачив її тільки дванадцять років по тому.

Дванадцять років! Що за ворожа сила шматує і тринькає наші дні, марнує їх, немов на посміх, на байдужі стосунки, названі прихильностями, на жалюгідні тріумфи, названі блаженством! А потім, коли кращу частину життя змарновано, сила ця, ніби ще не насміявшись досхочу, повертає нас на початок шляху. Повертає – але яким? у владі сторонніх думок і надокучливих привидів, обманутих надій і недосконалих почуттів, – спадку світу, що не дав вам ні краплі щастя. Ці думки і привиди, надії і почуття стають між вами й блаженством, якого ви ще могли б зазнати. Ви повертаєтесь назад, гірко шкодуючи в серці своєму про помилки молодості, такі непростимі на думку цнотливої старості. Ось що за почуття посіли мене після того, як я побував у