Наомі Новік - Ті, що не мають коріння

вільно бігали лукою, аж доки мало-помалу не полягали під деревами та не поснули. Людек виніс свою суку[1], поклав її собі на коліна й заграв, спершу тихо; що більше дітей починало дрімати, то більше інструментів виходило та починало підігравати йому, а люди, на яких находив відповідний настрій, плескали в долоні та співали; потім же ми відкрили барила з пивом і пронесли колом холодний глек горілки, винесений із Данчиного льоху.

Я танцювала з Касиними братами й зі своїми, а потім — з кількома іншими хлопцями, яких трохи знала. Гадаю, вони трохи осторонь під’юджували один одного мене запросити, та мені було байдуже. Вони трохи хвилювалися, чи я, бува, не жбурну вогнем їм у голови, але не так, як хвилювалася я, коли пробиралася в сутінках подвір’ям старої Ганки, щоб накрасти з її яблуні великих солодких червоних яблук, які було найсмачніше їсти. Ми всі були щасливі, усі разом, і я впізнавала пісню річки, що пробігала землею під нашими ногами, ту пісню, під яку ми танцювали насправді.

Я незграбно сіла, задихана, перед материним кріслом; моє волосся знову розпатлалося та попадало довкола моїх плечей, а вона зітхнула й поклала його собі на коліна, щоб заплести в косу знову. Мій кошик лежав біля її ніг, і я ді­стала ще один із плодів дерева, щоб з’їсти, золотий і вщерть повний соку. Я облизувала собі пальці та майже загубилась у багатті, аж тут Данка раптово підвелася з довгої лави, що впиралася в нашу. Вона поставила чарку та промовила достатньо голосно, щоб привернути загальну увагу:

— Мій пане.

Біля проходу в колі стояв Саркан. Одну руку він поставив на найближчий до себе стіл; у світлі вогню, коли воно підскочило, виділилися його срібні персні, вишукані срібні ґудзики та звивиста срібна вишивка на краях його синього плаща: дракон із головою на комірі, що повністю проходив полами плаща, після чого його хвіст повертався до коміра з іншого боку. Мереживні манжети його сорочки вибивалися з рукавів, а чоботи в нього були так яскраво начищені, що в них сяяв вогонь. Вигляд він мав величніший за королівську бальну залу та геть неймовірний.

Ми всі, включно зі мною, витріщилися на нього. Його вуста потоншали від того, що я колись назвала б невдоволенням, а тепер назвала ущипливою досадою. Я звелася на ноги й пішла до нього, облизуючи забруднений великий палець. Він кинув погляд на розкритий кошик за мною, побачив, що я їла, та зло витріщився на мене.

— Це страхітливо, — заявив він.

— Вони чудові! — відповіла я. — Вони всі спілі.

— Тим краще, щоб обернути тебе на дерево, — сказав він.

— Я поки що не хочу бути деревом, — заявила я. У мені зі сміхом вирував ясний потік щастя. Він повернувся. — Коли ти прибув?

— Сьогодні по обіді, — напружено сказав він. — Я, звісно, приїхав одержати податки.

— Звісно, — промовила я. Я була впевнена, що він навіть спершу навідався до Ольшанки по данину, щоб просто мати можливість трохи довше вдавати, ніби це — правда. Та я насправді не могла змусити себе прикидатися разом із ним, навіть стільки часу, щоб йому вдалося звикнути до цієї думки; кутики мого рота вже підіймалися без моєї волі на це. Він зашарівся й відвів погляд, але користі йому з того не було, тому що всі інші спостерігали за нами з величезним інтересом, надто п’яні від пива й танців, щоб бути ґречними. Натомість він поглянув на мене у відповідь і насупився, побачивши мою усмішку.

— Піди познайомся з моєю матір’ю, — сказала я. Я потягнулась і взяла його за руку.

Подяки

Ім’я «Аґнєшка» родом із казки, яку я в дитинстві постійно вимагала від матері, під назвою «Agnieszka Skrawek Nieba» («Аґнєшка Шматочок Неба») у версії чудової Наталі Галчинської. Героїня казки та її бродяча жовта корова мають тут маленьку епізодичну роль, а коріння Пущі заглиблене в дикий, глухий «ляс» тієї історії.

Ця книжка багато чим завдячує Франчесці Коппі та Саллі Макґрат, які були моїми бета-ридерками та підбадьорювали мене майже щодня упродовж усього процесу написання. Також щиро дякую Сайї Леві, Джині Патерсон і Лінн Лошін за прочитання одними з перших і поради.

Дякую моїй чудовій редакторці, Енн Ґрьолл, і моїй агентці, Сінтії Менсон, які заохочували та приймали цю книжку від самих її витоків, а також усім у видавництві «Дель Рей» за допомогу та ентузіазм.

А передусім звертаюся з найщирішою подякою та величезною любов’ю до свого чоловіка, Чарльза Ардая, який робить моє життя і мою творчість кращими та правдивішими. Не кожному письменникові щастить мати за першого читача такого ж письменника та блискучого редактора під боком, і я дуже рада, що мені так пощастило!

Від моєї матері моїй доньці — від коріння до квітки. Евіденс, коли ти станеш достатньо дорослою, щоб прочитати цю книжку, вона, сподіваюся, зможе стати для тебе зв’язком із твоєю бабцею та історіями, які вона мені розповідала. Люблю тебе неймовірно.

Про авторку

Наомі Новік народилася у Нью-Йорку 1973 року; вона американка в першому поколінні, вихована на польських казках, Бабі-Язі й Толкіні. Її дебютний роман «Дракон його величності», перший том серії про Відважного, був опублікований 2006 року та перекладений двадцятьма трьома мовами, а права на його можливу екранізацію придбав Пітер Джексон, оскароносний режисер трилогії «Володар перснів».

Вона здобула Премію Джона В. Кемпбелла як найкращий новий автор, Премію Комптона Крука — за найкращий дебютний роман, а також премію «Локус» — за найкращий дебютний роман. Вона є одним із засновників і членів правління Організації трансформативних робіт, некомерційної організації, що опікується захистом прав творців-фанатів на правомірне використання їхньої творчості, сама пише фанфіки та створює фан-відео, а також є однією з архітекторів загальнодоступного ресурсу Archive of Our Own.

Новік живе у Нью-Йорку з чоловіком, автором детективів і лауреатом премії «Едгар» Чарльзом Ардаєм, їхньою чудовою маленькою донечкою, Евіденс, а також безжально просіяним стадом із п’яти комп’ютерів.

Більше можна дізнатися на її веб-сайті (http://naominovik.com); також можна підписатися на неї під ніком naominovik у Livejournal, Twitter і Facebook.