Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

а тоді Всевлад звернув праворуч, минаючи площу перед входом та височезні вхідні двері. Між підніжжями веж та прибудовами лежали сутінки, було майже безлюдно, якщо не рахувати кількох сервусів.

— Це ж треба. Тобі таки пасує ця зброя, Всевладе, — пролунав неподалік голос. Всевлад і я повернули голови. До нас від головного входу ішла жінка — років тридцяти п’яти, низенька, худенька. Вбрана у вишневу легку сукню, яка тільки підкреслювала цілковиту блідість матової шкіри. На тонких зап’ястках блискотіли золоті кільця браслетів, а шовковисте каштанове волосся, викладене у вишукану зачіску, вінчала витончена діадема, вкрита розсипом діамантів. Обличчя незнайомки було милим, овальної форми, з широким ротом та невеликими, але досить-таки гарними карими очима.

— Касіє, як приємно.

Його голос справді потеплів. Касія простягнула руку і Всевлад поцілував тильний бік маленької долоньки. Зростом жінка була нижча за мене більше ніж на голову. Я зблизька бачила всі коштовні камінці в її прикрасі.

— Познайомтеся. Це — моя напарниця Ханна. А це — Касія, сестра Величної Терини. Хоч, як на мене, жінки більш величної, ніж ця, що перед нами, ще пошукати, коли мова не йде про титули.

Жінка розсміялась і поглянула на мене.

— Завжди говорить дуже небезпечні речі. Ви йдете до озера, я не помиляюсь?

— Саме так.

— То я до вас приєднаюсь. В мене голова просто тріщить від сьогоднішнього дня. Затонуло два кораблі, що прямували до Староти з Бактрії, на них були вельможі, весь палац гуде й переймається. Наче вельмож у нашій імперії мало. Спробуй-но хоч усі роди запам’ятай, і хто чий брат та сват. До того ж із Метейського краю нікого там не було, — промовила жінка, крокуючи стрімко й наче пурхаючи від кроку до кроку.

— Як твій чоловік? — спитав Всевлад, вочевидь намагаючись відволікти її від нерадісних думок. Вдалось кепсько.

— Сліпий і глухий вже, згинули б ті нерівні шлюби, — буркнула Касія, а тоді раптом вираз її обличчя в одну мить змінився на грайливий. Вона підморгнула Всевладові: — Добре, що хоч коханці молоді.

Я наступила на гострий камінець і ледь стрималась, аби не шикнути від болю. Чи злості.

Всевладове обличчя лишалось привітно-незворушним.

— Нічого, вмре Расіль і вийдеш заміж за когось кращого.

— Я сказала, що він глухий і сліпий, але ж іще доволі міцний. Та й Ахаз його цінує.

— Чоловік Касії — радник мого батька з питань торгівлі, — пояснив мені Всевлад.

— І доволі непоганий, хочу сказати. Вже майже тридцять років ним є. Інших радників, бувало, в заслання відправляли. Двох навіть стратили, — визнала жінка з ноткою гордості, наче це не вона щойно скаржилась, що чоловік її ще живий.

— За що? — спитала я.

— За розкрадання. Красти в Ахаза — це самогубство вже в зародку ідеї.

— Це зрозуміло.

Ми пройшлись кам’яним лабіринтом та раптово опинились по той бік палацу, що займав лишень невелику частину пласкої верхівки пагорба.

Іншу займало Небоводне. Анна розповідала, що раніше це озеро мало назву «Світанове плесо», проте її, певна річ, заборонили. Пройшовши через іншу браму довколопалацового муру, ми опинились на його березі.

Але те наймення, що вигадали белати, також чудово характеризувало водойму.

Вона була озером, найближчим до неба в цій місцевості. Майже ідеально круглим, нерухомим за відсутності вітру. Діаметром метрів сто. Тут, з боку палацу, береги Небоводного були викладені білими плитами, відділені від води кам’яними парапетами. Ліворуч та праворуч — порослі пишними, доглянутими садами. Прямо знаходилась пристань.

А ще тут не було так безлюдно, як серед похмурих, високих палацових стін, між якими бродила переважно сторожа. Берегом гуляли белати. Здебільшого, звичайно, знать.

Щойно ми вийшли на видноту, я відчула величезну кількість прихованих та не дуже поглядів. Більшість стосувалися Всевлада. Але потім переходили на мене. Тоді — на Касію, бо, мабуть, вона бувала тут найчастіше.

По той бік озера були прив’язані човни. Дехто плавав в них по тихих водах — але чомусь усі вздовж берега.

Ми спокійно зробили коло навкруг Небоводного. Вірніше, я зробила його доволі спокійно. Моїх супутників повсякчас заволікав до розмов хтось знайомий. Часто — жінки й дівчата, що з захватом чи неприхованим бажанням дивились на Всевлада. Гадаю, щонайменше з половиною його пов’язувало ліжко. Це могло б дратувати, але погляд на відображення неба й чорних веж у воді, слухання, спостереження — неуважне, відсторонене — дозволяли мені просто сприймати ситуацію такою, як вона була.

Я не ревнувала.

Ну... якось не так, як це робила б звичайна жінка. Я просто гучніше за будь-які голоси чула його рівне дихання та стукіт серця, що не пришвидшувався ні на йоту при спілкуванні з ними. Взагалі не так, як зі мною.

Цікаво, чи слухав він серцебиття моє і тих чоловіків, котрі, втім, майже завжди опускали погляди, варто було мені подивитись у відповідь? Хоча деякі цього не