Герман Мелвілл - Мобі Дік, або Білий кит

могли судити за деякими ознаками, не старше одного дня, мало близько чотирнадцяти футів у довжину і десь футів шість в обхваті. Воно перебувало в досить грайливому настрої, хоча його тіло ледве встигло розпрямитися з тої украй незручної пози, у якій воно лежало в утробі матері; ненароджений кит лежить, підібгавши хвіст до голови, готовий до відчайдушного стрибка, наструнчений, мов зігнутий монгольський лук. Його ніжні бічні плавці і хвостові лопаті ще були пом'яті та поморщені, як вуха немовляти, що тільки-но прибуло з чужої царини.

— Лінь! Лінь! — вигукнув Квіквег, перехилившись через борт. — На гарпуні! Хто взяти на лінь? Хто кидати гарпун? Два кити! Один великий, другий малий!

— Що з тобою, хлопче? — здивувався Старбак.

— Диви туди, — відповів Квіквег, вказуючи рукою вниз. Як поранений кит, витягши з бочки сотні сажнів ліня і якийсь час пробувши на глибині, знову виринає на поверхню, а за ним тягнуться ослаблені мотузяні кільця, — так само й тепер Старбак побачив петлі пуповини Мадам Левіафан, які, здавалося, все ще прив'язували теля до матері. Часто трапляється, що цей природний лінь своїм вільним, материним кінцем сплутується з мотузяним лінем, і таким чином теля потрапляє в пастку. Найдивовижніші таємниці моря відкривалися нам у цьому зачарованому ставку. Ми бачили, як молоді левіафани кохаються в морській глибині.

І так, оточені незліченними колами жаху та сум'яття, ці таємничі створіння безстрашно втішалися мирними забавками в осередку страхітливої круговерті, насолоджуючись радощами любовної гри. Але ж так само і я посеред буремної Атлантики мого єства завжди перебуваю в німотному супокої; і в той час як могутні планети невгасимих страждань обертаються навколо мене, у найглибшій із глибин моєї душі я купаюся у вічному блаженстві.

Поки ми стояли так, наче заціпенівши, деяке заворушення на віддалі свідчило про те, що інші вельботи все ще діють біля меж китової армади чи, можливо, б'ються в першому колі, там, де вистачало місця і лишався шлях до відступу. Але розлючені кити з «волоками», що час від часу маячили вдалині і перетинали кола одне за одним, являли собою ще не таку страшну картину, як та, що постала перед нами згодом. Узявши на лінь особливо дужого та спритного кита, мисливці зазвичай намагаються «підрізати йому жили», тобто знівечити і порізати його хвостовий плавець. Для цього в нього кидають на мотузці фленшерну лопату з коротким руків'ям, а потім, тягнучи за мотузку, витягають лопату назад. Один із китів, як ми дізналися згодом, поранений у хвіст, проте не надто тяжко, вирвався і кинувся геть від вельбота, тягнучи за собою половину гарпунного ліня; тепер, оскаженівши від болю, він кружляв між живими колами, наче відчайдушний самотній вершник Арнольд[295] у битві під Саратогою, і сіяв жах усюди, де з'являвся.

Та хоч якою болючою була його рана, хоч як страшно було дивитися на його корчі — панічний жах, який охопив усе стадо, мав іншу причину, що спочатку лишалася невидимою для нас через велику відстань. Потім ми побачили, що з волі незбагненного випадку, які часто трапляються на полюванні, кит заплутався у ліні; тікаючи, він потягнув з собою і фленшерну лопату, встромлену у хвіст; і тепер прив'язана до неї мотузка зачепилася за гарпунний лінь, оповитий навколо хвоста, а лопата вилетіла з його тіла. Змучений страшним болем, він, здіймаючи хвилі, щосили бив своїм гнучким хвостом і, вимахуючи гострою лопатою, убивав і ранив своїх товаришів.

Ця жахлива зброя немовби пробудила все стадо від безладного заціпеніння. Спершу почали збиватись у зграї наполохані кити по краях озера; вони налітали одне на одного, наче зрушені віддаленими хвилями; потім збурилося і саме озеро, зникли з очей підводні весільні палати і дитячі закутки; і на внутрішніх орбітах кити заворушилися, збиваючись докупи. Так, затяжний штиль ось-ось мав скінчитися. Невдовзі залунав, щомиті наближаючись, стишений шум; і всі кити, наче гуркотливі крижини у водах великої ріки Гудзон під час весняного кригоходу, стали гуртуватися в середині, наче хотіли скупчитися в одну високу гору. Ту ж мить Старбак і Квіквег помінялися місцями; Старбак узяв стернове весло.

— Весла! Весла! — з притиском шепотів він, усівшись на кормі. — Тримайте весла, а про душі Господь подбає! Давайте, хлопці, пильнуйте! Ти, Квіквегу, лупони його — отого кита, бачиш? Штрикни його! Штовхни! Встань! Устань і стій, отак, не сідай! Наляжте, хлопці, ану дужче! Не зважайте на їхні спини, підемо по них! Налягай!

На той час вельбот був майже затиснений між двома велетенськими чорними тушами і ковзав по вузькій Дарданелльській протоці між ними. Та ще один відчайдушний ривок — і ми на мить вирвалися у невеликий відкритий простір і тут-таки, рвучко повернувши убік, знов почали шукати прохід. Після кількох спроб, що ледь не привели нас до загибелі, ми на повному ходу прослизнули туди, де ще мить тому лишався один із зовнішніх кругів, через який тепер зусібіч мчали кити. Ми заплатили за це успішне звільнення не надто дорого — шапкою Квіквега, яка впала в нього з голови, коли він стояв на носі, відлякуючи стрічних китів, і над ним промчав повітряний вихор, збурений ударом могутнього хвоста біля нашого борту.

Безладна метушня навколо нас поступово перетворилася на цілеспрямований рух; кити, збившись докупи, з подвоєною швидкістю вдалися до втечі. Переслідувати їх було марно; проте вельботи ще довго лишалися на воді, щоб підібрати поранених риб з «волоками», які відстали, і притягти того кита, котрого забив і покинув на воді Фласк. Таких китів лишають під прапорцем на довгій жердині, кілька штук яких є в кожному вельботі; якщо поблизу є інша здобич, ці жердини встромляють у тушу вбитого кита і для того, щоб його було краще видно здалеку, і для того, щоб відмітити власника здобичі, якщо поблизу пропливатимуть інші вельботи.

Наслідки полювання якнайкраще ілюстрували мудру приказку китобоїв — що більше китів, то менше риби. З усіх поранених риб виловили тільки одну. Решта благополучно втекла; та лише для того, щоб, як ми побачимо згодом, стати здобиччю — не «Пекводу», а іншого мисливця.

Розділ 88

Школи і вчителі

У попередньому розділі йшлося про велике військо, чи то, вірніше, про стадо кашалотів; і там була пояснена можлива причина, що зумовила виникнення такого збіговиська.

Хоча в океані дійсно можна зустріти такі китові війська, все ж таки, як ви, мабуть, зрозуміли, там і донині трапляються невеликі розрізнені косяки числом щонайбільше у п'ятдесят голів. Такі косяки називають «школами». Зазвичай вони бувають двох різновидів: одні складаються тільки з