Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

Втім, над цим можна було подумати пізніше. Що саме вона взагалі надумала робити – Зоря ще не знала, але чомусь здавалося, що поруч з Северином буде якось легше зібратися. За логікою та холодним розсудом це було дурницею, але дівчина вперто гнала від себе ту думку. Вона не могла втекти, не могла зробити нічого і якщо погляну на цю ціль з позиції реалізму – взагалі вийде у вікно. І навіть залишиться живою.

Поселили пораненого на другому поверсі в кімнаті, вікна якої виходили до внутрішнього двору. Здається, тут зазвичай селили гостей, яким не дуже довіряли, щоб коли що втікали не далеко. Щось таке розповідав Айяр, коли проводив екскурсію. Зараз ця згадка змусила дівчину криво посміхнутися. Звісно, чого ще варто було очікувати.

Втім, вголос вона не сказала нічого, лише мовчки слідкувала за вже знайомою парою вартових, які супроводили її спершу до цілителя, а після нього й далі. І все це без єдиного слова, як злочинця. Хоча, чому «як». Вона й була злочинцем, зважаючи на те, яку роль їй відвели.

Сердито стиснувши губи, Зоря вперто скинула голову. Нічого, прорветься! Головне побачити Северина, а там якось буде. Не може, просто не може бути так, щоб вічно стриманий крижаний пан Зоря не зміг нічого зробити. Чіпляючись за ці думки, дівчина вперто гнала від себе останні спогади з залу. Скривавленого чоловіка, який ледве міг твердо стояти на ногах. То був він, але…

Що «але» Зоря додумати не встигла. Вартові зупинилися. Зупинилися настільки несподівано, що дівчина ледь встигла загальмувати, щоб не луснутися об того, який йшов спереду.

– Кімната пана тут, – відстороненим рівним тоном промовив він, коротким жестом вказавши на двері, біля яких вони зупинилися.

– Дякую… – промимрила дівчина, трохи насторожено поглянувши на двері.

Здалося, чи за ними щось глухо протупотіло?

Впевненість у тому, що вона все зрозуміла, розгадала і взагалі така вона розумниця похитнулася. А що коли Шалар не такий дурень? Що коли вона таки дурепа? Долоні різко спітніли і на двері Зоря поглянула вже з куди меншим натхненням. Заходити туди не хотілося. Зовсім не хотілося. Трохи нервово покусавши губу, дівчина навіть озирнулася. На жаль, вартовий з-за спини нікуди не подівся. І на дівчину він поглянув настільки похмуро, що залишилося тільки зітхнути. Дати драпу їй не дозволять.

Трохи нервово обтерши долоні, Зоря глибоко зітхнула та все ж обережно провернула ручку, щоб прочинити двері. Переступати поріг зовсім не хотілося. Спершу дівчина думала роззирнутися та оцінити побачене, але, вочевидь, вартові вирішили допомогти їй знайти в собі рішучість.

Дівчина не встигла й пискнути, як її безцеремонно штовхнули в спину. Роззирнутися не вийшло, ледь вдалося втримати рівновагу та не пірнути носом в килим, зібраний гармошкою біля самого порогу.

Змахнувши руками, дівчина скинула голову. Не тільки килим, по кімнаті наче промчало торнадо. Розтрощене ліжко, перевернутий стіл, але найбільше спантеличило дівчину підвіконня. На якусь мить їй здалося, що його гриз якийсь шаблезубий бобер. З ненавистю до подушок. Всі до одної були розідрані, підлогу встилав тонкий шар пір’я, схожого на перший сніг.

І краще б то був бобер.

Коли в розтрощеній темній кімнаті, щось починає загрозливо гарчати чомусь одразу приходить думка про мишу. Гігантську, зважаючи на силу звуку, мишу, якій вже мало крихт з твого столу. Вона вирішила перейти на більш жирний та високобілковий продукт.

Голову повертати до звука не хотілося зовсім, але Зоря повільно зробила це. Погляд дівчини ковзнув розтрощеною кімнатою, щоб зустрітися з іншим. Похмурим та геть не люб’язним поглядом бурштинових очей, в якому поступово розгорялася лють. Те, що одразу Зоря прийняла за ще хутряну ковдру виявилося хутряним вовком.

Клятим.

Гігантським.

Хутряним.

Вовком.

Серце впало у п’яти. Волосся заворушилося, набуваючи такого прикореневого об’єму, якого не забезпечували найкращі доглядові засоби. Гарчання стало голоснішим, звір повільно піднявся на ноги.

Напівзадушений зляканий писк Зорі навряд чи можна було вважати гідною відповіддю. Повільно, стараючись не робити різких рухів, вона подалася назад. Рука лягла на ручку, повернула її та… Нічого не сталося. Ручка залишилася на місці.

Її закрили.

Тим часом звір остаточно випростався, зрівнявшись у зрості з дівчиною, яка повільно, стіночкою, спробувала відійти якомога далі. Треба було спробувати добратися до вікна.

Серце, яке встигло впасти кудись в п’яти, сполошно калатало чомусь в голові. Від напруги недоречно почало темніти в очах. Гарчання хижака заглушив противний дзвін у вухах. Від розпачу, дівчина ледь не закричала. Та чому, трясця, замість спалаху адреналіну її організм вирішив обрати тактику суриката!

Вовк пересування своєю територією не оцінив. До гарчання додалися вищирені білі ікла та загрозливо опущена голова. Рівно так, щоб посеред густого хутра помітити темну пляму.

«Тоді мене врятував звір. Врятував і сказився. Коли нагодилася допомога, подер двох моїх дядьків поки мене не закрили в льосі. Два дні не приходив до тями… Досі не прийшов, власне кажучи. Тому, Зоряно, якщо мені доведеться перетворитися – тримайтеся якомога далі. Мій вовк ледь розрізняє своїх та чужих. Для нього вороги всі, кого він погано знає.»

Спогад пронизав свідомість яскравим спалахом усвідомлення.

Звір перед нею – це і є Северин. Вірніше, та його частина, з якою вони ще не були знайомими. Але хутряна частина палко бажала познайомитися доволі близько.

– Тихо, тихо, я зараз просто піду і не буду тобі заважати, – тихо промовила дівчина, часто-часто кліпаючи.

Картина реальності перед очима раз по раз мигала, наче її лякав все більш гучний звук гарчання. Вовк затихати не хотів. Вовк хотів покарати порушника кордону, але поки останній не робив різких рухів він також не рушив з місця.

Але довго так тривати не могло.