Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

у каріатид, і видаються достатньо могутніми, щоб підтримувати ними дахи та одвірки їхніх власних будівель. Не візьмуся описати їх докладно, оскільки людські слова дадуть уявлення про їхню зовнішність як про щось потворне та незграбне, а ці істоти аж ніяк не є потворами — просто вони розвинулися відповідно до законів еволюції, відмінної від нашої, були сформовані силами та умовами довкілля геть іншого світу. 

Не знаю чому, та побачивши їх, я не злякався — можливо, музика одурманила мене настільки, що я вже не відчував страху. При самій брамі стояв гурт цих істот, але, коли я проходив повз них, вони не звернули на мене анінайменшої уваги. Велетенські кулі їхніх темних, схожих на гагат очей були безпристрасні, неначе різьблені очі андросфінксів298, і жодного звуку не злітало з їхніх важких, прямих, безвиразних вуст. Можливо, їм бракувало відчуття слуху, оскільки на їхніх дивних напівпрямокутних головах не було нічого, що за своєю природою нагадувало б зовнішні вуха. 

Я йшов на звук музики, яка ще й досі була далекою і, здавалося, ставала гучнішою. Невдовзі мене наздогнало декілька тих істот, яких я раніше бачив на дорозі перед міськими мурами; вони швидко проминули мене і зникли в лабіринті будинків. За ними слідом ішли інші істоти, не такої гігантської статури і без тих яскравих надкриль чи то обладунків, які мали перші побачені мною створіння. Тоді над моєю головою пролетіли біч-о-біч дві істоти з довгими напівпрозорими, помережаними плетивом вен ребристими крилами кольору крові та швидко зникли з очей слідом за рештою. Їхні обличчя, на яких виділялися органи невідомого призначення, не скидалися на обличчя тварин, і я відчув певність, що то були істоти високого рівня розвитку. 

Я бачив сотні тих повільних, урочистих створінь, яких визнав за істинних мешканців міста, але жодне з них, схоже, мене не помічало. Певна річ, вони звикли бачити набагато химерніші та незвичніші форми життя, ніж та, яку мало людство. Поки я йшов уперед, мене наздогнали десятки неймовірного вигляду створінь, й усі вони простували до того ж місця призначення, що і я, немов їх вабила та сама мелодія, подібна до співу сирен. 

Усе далі й далі заглиблювавсь я у безмір колосальної архітектури, проваджений тією далекою, невагомою, опійною музикою. Невдовзі я зауважив, що з проміжками в десять чи більше хвилин в її звучанні відбувається щось на кшталт відпливів і припливів, коли воно навпереміну то слабшає, то гучнішає, але непомітно і поступово та музика ставала дедалі солодшою та ближчою. Я запитував себе, як їй вдається проникати крізь той заплутаний лабіринт кам’яних будівель і бути чутною за міськими мурами… 

Певно, я пройшов чимало миль у нескінченному мороці прямокутних споруд, які нависали наді мною, ярус над ярусом здіймаючись у жахливу височінь, до самого бурштинового зеніту. А тоді, врешті-решт, я дістався самого серця міста та його таємниці. Разом із тими химерними істотами, що простували попереду й позаду мене, я вийшов на велетенську площу, в центрі якої височіла схожа на храм споруда, колосальні розміри якої перевершували решту будівель. Саме з її багатоколонного входу лилася та владно-пронизлива й гучна музика. 

Коли я входив до коридорів тієї будівлі, мене пройняв трепет, який відчуває той, хто наближається до святая святих якогось ієрархічного таїнства. Ті, що, певно, прибули з багатьох різних світів або вимірів, йшли разом зі мною і переді мною, рухаючись попід титанічними колонадами, на стовпах яких були вирізьблені руни, що не надавалися до розшифрування, та загадкові барельєфи. Темні колосальні містяни стояли чи блукали тут і там, поглинуті, як і решта, своїми власними справами. Жодна з цих істот не говорила ані до мене, ані одна до одної, і хоча декілька з них кидали на мене зацікавлені погляди, та загалом мою присутність, очевидно, сприймали як належне. 

Не існує слів, якими можна було б передати те незбагненне диво, свідком якого я був. А музика! Мої намагання описати її теж зазнали цілковитої поразки. Це було так, немов якийсь чудодійний еліксир обернули на звукові хвилі — еліксир, який наділяє кожного, хто його скуштує, даром надлюдського життя та піднесеними, прекрасними снами, якими снять Безсмертні. Я поступово наближався до потаємного джерела тієї музики, і її звуки, подібно до якогось божественного сп’яніння, дедалі сильніше огортали мій мозок. Уже й не знаю, яка туманна засторога спонукала мене заткати вуха ватою, перш ніж іти далі. Зробивши це, я, втім, і далі чув музику, і далі відчував її своєрідну проникливу вібрацію, проте її звук надалі став приглушенішим, і його вплив на мене зробився менш потужним. Не випадає сумніватися в тому, що я завдячую життям цьому простому та прозаїчному запобіжному заходові. 

На якийсь час нескінченні ряди колон занурились у темряву, нагадуючи внутрішній простір довгої базальтової печери, а тоді я помітив, що на певній віддалі попереду на підлозі та стовпах замерехтіло м’яке світло. Невдовзі те світло перетворилося на сяйво, що заливало все навколо, немов у самому серці цього храму засвітили гігантські лампи; і вібрації незбагненної музики ще дужче застугоніли моїми нервами. 

Коридор закінчився чертогом неосяжних, безмежних обширів, стіни та стеля якого неясно видніли у непозбувних тінях. У самому його центрі, посеред вимощеної велетенськими блоками підлоги, зяяла кругла яма, над якою злинав фонтан полум’я, що, поволі довшаючи, здіймався у височінь одним безперервним струменем. Це полум’я було єдиним джерелом світла і водночас джерелом тієї несамовитої неземної музики. Навіть попри те, що мої вуха були навмисно оглушені, мене однаково звабила пронизлива зоряна мелодійність того солодкозвучного співу; і я відчув чуттєву принадність і запаморочливе піднесення. 

Я одразу збагнув, що це місце було святинею і що трансвимірні істоти, які мене супроводжували, були пілігримами, які її відвідували. Їх були десятки — а можливо, й сотні; але на тлі космічної неосяжності того чертогу всі вони видавалися крихітними. Вони гуртувалися перед полум’ям, і кожне з них на свій лад прибирало постави поклоніння; вони схиляли екзотичні голови або на знак ушанування робили нелюдськими руками та іншими кінцівками якісь таємничі жести. А голоси деяких, низькі, неначе рокіт барабанів, або пронизливі, немовби скрекотіння гігантських комах, було чути навіть на тлі співу полум’яного фонтану. 

Зачарований, я пройшов уперед і приєднався до них. Зневолений музикою та видивом полум’я, що зринало у височінь, я так само мало зважав на моїх чужинських супутників, як і вони на мене. Фонтан здіймався дедалі вище й вище, аж поки його світло починало мерехтіти на кінцівках і рисах колосальних тронних статуй, які видніли за ним — статуй, що зображували героїв, богів або демонів ранніх циклів чужинських часів, які пильно дивилися своїми кам’яними очима із сутінку безмежної таїни. 

Полум’я було зелене, сліпуче та чисте, неначе пломінь в осерді зірки; воно засліпило мене, а коли я відвів очі, повітря сповнилося складним плетивом барв, швидкозмінними арабесками, незчисленні й незвичні відтінки та візерунки яких ще ніколи досі