Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

них взагалі не варто було й думати. Ба більше, ніч тільки-но настала, і до світанку залишалося не менше восьми годин, і хоч море не було бурхливим, він навряд чи міг сподіватися на те, що йому вдасться протриматися довго.

— Їй-бо, доведеться таки мені померти! — вигукнув він, звертаючись сам до себе. — Іншого вибору немає!

Це була річ, про яку йому частенько доводилося роздумувати. Завжди, насправді ще змалку, з днів, проведених у Сент-Джайлзі, коли вони з Анною грались у святих і цезарів або ж Генрі читав їм історії з минувшини, його чарував вид смерті. Що має відчувати кишеньковий злодій або вбивця, коли йде східцями на шибеницю? Верхолаз, що падає донизу і бачить той наметень, який виб'є з нього усі мізки та нутрощі? Уночі, лежачи в сусідніх опочивальнях, вони із сестрою досліджували усі відомі їм форми, яких тільки може набувати смерть, і порівнювали ті особливі страхи та болі, що її супроводжують. Вони навіть проводили досліди зі смертю: одного разу вони приставили вістря ножа для паперу до грудей, намагаючись притиснути його якомога сильніше, але їм обом забракло духу пролити кров; іншого разу вони спробували душити одне одного, щоб побачити, хто з них протримається довше, перш ніж закричить. Але найцікавішою з усіх була та гра, у якій вони хотіли взнати, хто з них може на довше затримати дихання; особливо їм було цікаво побачити, чи буде хтось із них настільки відважним, що затримає дихання аж до втрати свідомості. Жодному з них не вдалося досягти цієї мети, але під час цього змагання їхні зусилля тривали так довго, що це призводило до чудернацьких наслідків: вони вкривалися червоними плямами, їхні очі вилазили з орбіт, щелепи, міцно стиснуті, ціпеніли, і, нарешті, усе це закінчувалося сильним, мов вибух, видихом, і їх обіймала слабкість. Ця забава викликала якесь страшенне збудження: жодна інша гра не підходила так близько до відчуття смерті, особливо коли в останні миті в якійсь гарячковій нестямі вони уявляли, що їх поховали живцем під землею, або ж вони тонуть, чи у якийсь інший спосіб їх позбавили можливості дихати.

Отож і не дивно, що обставини, у яких опинився Ебенезер, хоч нічого подібного з ним ніколи і не траплялося, не були чимось новим для його уяви. Навіть подробиці того, як він уночі ступає з дошки у воду, як борсається, намагаючись виплисти та вхопити ротом повітря, і як він дивиться на кормові вогні, що повільно віддаляються, — усе це було предметом їхньої уяви, й Ебенезер майже знав наперед, що відчуватиме, коли прийде кінець: вода, що стискає горло і жигає в ніс, судомні спроби відкашлятися і неминучий вдих повітря там, де його немає, до легень засмоктується вода; потім запаморочення, дикий тиск у голові й у грудях, і далі — найгірше з усього — несамовитість, палке прагнення тіла жити та всеохопна, незважаючи ні на що, жага повітря, що в останні секунди мусить невимовно розривати тіло й душу. Коли вони з Анною обирали, якою смертю хотіли би померти, то разом з тим, щоб згоріти у вогні, бути повільно роздавленим чи зазнати якоїсь подібної тривалої агонії, смерть потопельника була викреслена з їхнього списку одразу, і звістка про те, що хтось і справді зазнав такого кінця, так хвилювала їх, що в них від того голова йшла обертом. Але в його серці саме явище смерті й усі ті чуттєві передчуття були для Ебенезера подібні до явищ життя або явищ з історії чи географії, на які він унаслідок своєї освіти та природних схильностей завжди дивився з погляду оповідача: умоглядно він визнавав її безповоротність, опосередковано його захоплювали її жахіття, але ніколи, ніколи він не був здатен сприйняти ні те, ні те як щось, що безпосередньо стосується його. Те, що життя — це історії — це він припускав; те, що історії мають свій кінець — із цим він погоджувався; а як же інакше можна розпочати нову історію? Але те, що сам оповідач мусить прожити якусь особливу оповідку та померти — про це не може бути й мови! Не може бути й мови!

Навіть зараз, коли він не бачив ані найменших підстав для надії і знав, що ці останні страхітливі дві хвилини скоро для нього настануть, його розпач був такий умоглядний, а жах такий опосередкований, немов він був у своїй кімнаті в Сент-Джайлзі та бавився в гру, що називалася смерть, або розігрував у ролях якусь історію у флігелі. Бертран, з деякою заздрістю міркував він собі, уже напевно захлинувся, і для нього все скінчилося; тож не було жодних причин, чому б і йому заразом не покласти всьому край. І не тільки страх примушував його і далі гребти; якийсь недолік, притаманний його організмові, не дозволяв йому пролити власну кров, примусити себе не дихати до втрати свідомості чи визнати у своєму серці, що Римська імперія таки існувала колись насправді. Шхуни вже не було. Окрім зірок, нічого не було видно, і нічого не було чутно, окрім хлюпотіння води навколо його шиї, однак всередині він відчував майже цілковитий спокій.

Невдовзі він почув, як поблизу щось хльоскає в морі; серце його закалатало.

— Це акула, — подумав він і став заздрити Бертрану ще більше. А от це йому на думку не спадало! І чому він одразу не втопився? Це щось стало хлюпати ближче; ще одна хвиля — і ось вони вже пливуть в одній жолобниці. І щойно Ебенезер почав відчайдушно гребти в протилежному напрямку, як його нога торкнулася чудовиська.

— Ай! — заверещав він.

— Ой! — вигукнув інший так само стривожено.

— Боже милосердний! — озвався Ебенезер, почавши гребти назад. — Це ти, Бертране?

— Хазяїне Ебене! Дякувати Богу, а я вже було думав, що це морський змій! То ви не втопилися?

Вони обійнялись і виринули на поверхню, відпльовуючи воду.

— Ну ж бо, годі вже про це, а то ми й справді потонемо! — сказав поет так радісно, ніби його слуга пригнав із собою човна. Бертран зауважив, що то, зрештою, лише питання часу, на що Ебенезер жваво відповів, що гуртом не так страшно вмирати, як на самоті.

— Що скажеш на те, — запропонував він з таким самим запалом, як колись пропонував Анні зіграти в гру «Хто довше витримає не дихати», — якщо ми покінчимо з цим разом,