Альфред Деблін - Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін

я стояв і торгував затискачами для краваток, здається, минулого Різдва. Потім він сів на трамвай № 41 і поїхав у Теґель, а коли завиднів червоний мур, а ліворуч від муру важка залізна брама, він притих. Це все — з мого життя, і я маю тут усе роздивитись, добре роздивитись.

Стоїть червоний мур, вздовж нього тягнеться довга алея, трамвай № 41 перетинає її та котиться далі вулицею генерала Папе до Вест-Райнікендорфа, до самого Теґеля, гуркочуть заводи Борзіха. Франц Біберкопф постояв біля червоного муру, перейшов на інший бік, там є кнайпа. А червоні цегляні будівлі за муром раптом почали тремтіти, розбухати, надиматися, немов щоки надули. Перед кожним вікном стоїть ув'язнений, притулившись головою до ґрат, волосся у всіх пострижене під машинку, лише пів міліметра завдовжки, вигляд у них жалюгідний, всі охлялі, обличчя посірілі, неголені, вони закочують під лоба очі та нарікають на життя. Там стоять убивці, грабіжники, злодії, фальшувальники, ґвалтівники — всі статті карного кодексу — і з сірими обличчями нарікають на життя, то вони, оті сіряки, задушили Міцу.

Франц тиняється довкола величезної тюрми, а та все ще тремтить, роздувається і кличе до себе, йде через поле, через ліс, а потім знову — вулиця, обсаджена деревами.

І ось він знову на цій вулиці з деревами. Я не вбивав Міци. Я цього не робив. Мені нема чого тут робити, все вже минуло, з Теґелем я не маю нічого спільного, навіть не знаю, як усе сталося.

Уже шоста вечора, Франц каже сам до себе: хочу до Міци, я мушу піти на цвинтар, туди, де її закопали.

А п'ятеро злочинців-горобців знову біля нього, сидять високо на телеграфному стовпі й галасують звідти: Йди до неї, волоцюго, йди, і тобі ще вистачає сміливости, та в тебе геть совісти нема! Вона гукала тебе, коли лежала у видолинку. А тепер іди до неї на цвинтар.

Мир праху нашим померлих. У 1927 році в Берліні померло 48 742 особи: 4570 — від туберкульозу, 6443 — від раку, 5656 — від хвороб серця, 4818 — від хвороб судин, 5140 — від інсульту, 2419 — від запалення легень, 961 — від коклюшу, 562 дітей померло від дифтерії, 123 — від скарлатини, 93 — від кору. Немовлят померло 3640. Народилося 42 696 осіб.

Мерці лежать у своїх могилах, сторож ходить із гострим кийком, наштрикує папірці, що валяються на землі.

Зараз пів на сьому, ще зовсім світло, на одній із могил у затінку бука сидить молода жінка в хутряному манто, без капелюшка, схилила голову, мовчить. На ній чорні шкіряні рукавички, в руці записка, маленький конвертик, Франц читає: «Я більше не можу жити. Передай останній привіт моїм батькам, моїй милій дитині. Життя стало для мене суцільною мукою. У моїй смерті винен тільки Біріґер. Нехай тепер тішиться. Я був для нього за іграшку, він висмоктав з мене останні сили. Мерзенний негідник, покидьок. Тільки через нього я приїхав до Берліна, і він сам довів мене до нещастя, занапастив мене».

Франц повернув їй конверт. «От лишенько, де ж тут Міца?» Не журися так сильно, не журись! А він побивається: «От лишенько, де ж тут моя маленька Міца?»

А ось іще одна могила, на ній пам'ятник — ніби великий м'який диван, на якому лежить учений, професор, і посміхається до Франца:: «Що печалить тебе, сину мій?» — «Я хочу побачити Міцу. Я просто проходив повз». — «Бачте-но, я сам уже помер і тепер знаю: не варто так сильно перейматися життям, та й смертю також. Все можна собі полегшити. Коли я занедужав, то вирішив, що годі з мене. Як ви гадаєте, що я тоді зробив? Я не став чекати, поки в мене з'являться пролежні. Навіщо? Я попросив покласти збоку біля мене пляшечку з морфієм, а потім сказав, щоб звучала фортепіанна музика — джазова чи найсучасніші шлягери. Я попросив, щоб для мене читали вголос «Бенкет» Платона, то чудовий діалог, а я сам потай, під ковдрою, гатив собі укол за уколом, я рахував, то була потрійна смертельна доза. Я чув веселу музику, а мій читець розповідав про старого Сократа. Так, на світі бувають і розумні люди, і не надто розумні».

«Читати вголос? Морфій? А де ж це Міца?»

О жах! На гілляці висить чоловік, а поряд під деревом стоїть його жінка, побачила вона Франца, кинулася до нього з плачем та криком: «Ідіть скоріше сюди, переріжте мотузку. Він не хоче залишатися у своїй могилі, постійно вилазить на дерева, вішається і криво висить». — «Господи, та навіщо він це робить?» — «Мій Ернст довго хворів, йому ніхто не міг допомогти, а послати його кудись на лікування дохтори також не хотіли, казали, що він симулює. Тоді він пішов у підвал, прихопивши із собою цвях і молоток. Я чула, як він гатив там молотком, ще й подумала: що це він там робить, може загороду для кроликів збиває? Навіть втішилася, що він знайшов собі заняття, а то все без діла сидів та нудився. Уже й вечір, а його все нема і нема. Я злякалася. Куди ж це він дівся? Подивилася, чи ключ від підвалу на місці, а ключа нема. Тоді сусіди спустилися вниз подивитися, а потім викликали поліцію. Виявилося, що він забив здоровенного цвяха у стелю, а сам же був такий худющий; мабуть, хотів зробити все на совість. А ви що шукаєте, чоловіче добрий? Чого плачете? Також хочете накласти на себе руки?» — «Ні, у мене вбили наречену, а я не знаю, де вона лежить». — «А, то пошукайте он там, нові могили в тому кінці».

Упав Франц біля свіжої могили, уже знесилився плакати, тільки гризе землю: Міцо, що ж це таке, чому вони так з тобою вчинили, ти ж ні в чому не винна, Міцекен! Що мені тепер робити? Коли й мене нарешті зариють у такій самій могилі? Скільки я ще страждатиму на цім світі?

А потім він підводиться, хитаючись, ледь може встояти на ногах, врешті зміг опанувати себе й пішов геть поміж рядами могил.

Потім Франц Біберкопф, пан із штучною рукою, зупиняє машину, вона везе його до Баварської площі. Єва має з ним багато, багато, багато клопоту. Вона днями й ночами наглядає за ним. А він і не живе, і не вмирає. Герберт майже не з'являється.

Минуло ще кілька днів, Франц і Герберт полюють за Райнгольдом. То все Герберт затіяв, він озброївся до зубів і скрізь