Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

На цей раз уже схоплю його за комір і поставлю на коліна… Тільки б викрити його в тому, що він переховує проклятого Дармена та Макен!..

І він негайно, хоч уже настала ніч, вирядив Єсентая і Сейсеке до Абая. Він посадив їх у простору байську тарадайку, фурман стьобнув білого аргамака, і посланці Уразбая виїхали з воріт на темну вулицю.

Нахилившись до Сейсеке, Єсентай тихо сказав:

— Бай, ти не любиш степових суперечок і мало на них розумієшся. Говоритиму з Абаєм я, а ти сиди біля мене і мовчи!

Єсентай зумисне говорив тихо, щоб його не почув кучер, а закінчивши, скріпив умову, міцно вщипнувши Сейсеке за ногу.

Незважаючи на пізній час, Абай, схвильований тим, що сталось, не спав. Незвані гості увійшли до хати без попередження, привіталися коротко і сухо. Абай закрив книжку, що лежала перед ним, зняв окуляри і поглядом показав Баймагамбету на двері. Баймагамбет зрозумів. Абай не хоче, щоб під час розмови, яка має відбутися, до кімнати хтось заходив. Щільно причинивши двері, він сів навпочіпки біля Абая.

Єсентай, не даючи супротивникові опам’ятатись, відразу почав розмову, назвав імена втікачів, сказав, що Уразбай гнівається.

— Ну, Ібрай, що ти скажеш на це? — спитав він важно і суворо, примруживши очі.

Єсентай був молодший за Абая, але звертався до нього на «ти». Це він перший, нехтуючи правила пристойності, почав називати поета просто на ім’я, і, наслідуючи його приклад, Уразбай та всі його поплічники так само почали називати Абая кунанбаївським Ібраєм, а то й просто Ібраєм.

Абай знав, що позов, довірений Єсентаю, добром не кінчиться, і вирішив примусити його висловитися про свої наміри. Швидко повернувши до нього своє відкрите обличчя і глянувши просто в вічі, сказав:

— Ну, кажи все, коли почав. Чого прийшов?

Єсентай ледь-ледь розплющив примружені очі:

— Я прийшов, щоб почути твої пояснення, Ібрай. Скажи, як ти сам дивишся на це.

Що ж, коли так, Абай вирішив прийняти виклик.

— Я вважаю, що молоді люди зробили помилку, вони винні перед Даїром і Уразбаєм. Я їх не виправдую.

Почувши таку відповідь, Єсентай і Сейсеке розгублено перезирнулись: вони не сподівались, що Абай так легко погодиться з ними. А втім, Єсентай швидко опанував себе. Ну, він не дасть себе обдурити.

— Помилка… Винні… Але ж яка їм буде за те кара?

В голосі Єсентая звучала неприхована злість.

— А якої кари вимагаєте ви для них? — різко спитав . Абай.

— Я скажу якої! Уразбай звелів переказати тобі: якщо ти не схвалюєш того, що вчинили ці лиходії, тоді передай їх у наші руки. Уразбай накине аркан їм на шию, прив’яже до кінського хвоста і пустить у широкий степ.

— На менше він не погодиться?

— Ні, він заборонив нам навіть розмовляти про щось інше.

— Ну, то перекажи йому — минулася пора для такої розправи! — ледве стримуючись, сказав Абай.— Бач, що задумав Уразбай! І з цим ви насмілилися приїхати до мене, посланці! Невже ви не подумали, де живете і в який час?!

Єсентай, не даючи Абаєві договорити, сердито закричав:

— Гей, Ібрай! Я прийшов до тебе не для того, щоб змагатися в красномовстві! Коли так, то слухай і далі. Уразбай ще ось що сказав: «Цим разом я не тільки втікачів покараю, але не заспокоюся, доки не розтопчу ногами Абая, справжнього винуватця цього підлого вчинку. Якщо він захищає волоцюгу Дармена, то й я знайду собі помічників. Я нацькую міських головорізів на нього, всю кров з нього виточу! Не така вже священна особа цей Ібрай!» Так він сказав: «Нехай запам’ятає мої слова!»

Багровий від люті Єсентай, здавалося, сам був ладен накинутися на Абая.

Вже давно не зазнавав поет такої грубої, як ляпас, образи. Обурений Абай не встиг навіть добре усвідомити можливих наслідків сварки.

— Ти прийшов для нових чвар! — сказав він придушеним від гніву голосом.— Забирайся геть! І перекажи Уразбаю: якщо він не припинить свої лиходійства, йому доведеться гірко розкаятись! Нехай не забуває, що є сили, здатні і його втоптати в землю! А тепер негайно геть звідси! Забирайся!

Абай суворо насупив брови і так глянув на Єсентая, що той, не кажучи ні слова, підвівся і повагом, намагаючись зберегти статечність і гордовитий вираз обличчя, рушив до дверей. Слідом за ним поплентався Сейсеке. Коли посланці повернулися, Уразбай почав спішно посилати гінців в усі боки.

А Даїр гасав до слободі, немов собака-шукач, що винюхує слід. Він заганяв своїх жигітів, посилаючи їх то вздовж берега в бік Верхніх та Нижніх Жатаків, то по вулицях і завулках слободи. Але втікачі немов крізь землю провалились.

Уразбай і Сейсеке одразу зметикували, що якийсь чобняр переправив утікачів вночі через ріку, але що човен не встиг повернутися назад. Значить, його треба вистежити. Сейсеке викликав до себе торговця Корабая, на якого міг цілком покластися: цій відчайдушній людині нічого не варто було зарізати або пристрелити кого завгодно…

Корабай швидко запріг коней, прихопив із собою двох здоровенних хлопців і поскакав на безлюдний берег Іртиша. Там він знайшов Даїра і розповів йому про Уразбаєві підозри. Вони вдвох почали чекати на березі повернення човна. Чекати довелося недовго — вони почули плюскіт весел.

Човен наближався, повільно линучи по чорній воді; незабаром можна було вже розглядіти темні постаті веслярів. Даїр подав знак своїм жигітам, і ті виросли біля причалу саме тоді, коли Сеїль ступив на берег.

Жигіти перепинили човнярам шлях:

— Ану, переправ і нас!

Корабай з погрозою в голосі спитав Сеїля:

— Ану, скажи, кого темної ночі перевозив?

Сеїль, не звертаючи на нього уваги, наказав своїм хлопцям забирати весла. Тоді Даїр і його жигіти навперебій закричали:

— Стривай, човняре! Спочатку переправ нас!

— Ми тобі заплатимо стільки ж, скільки й ті!

— Перевези, друже, ми поспішаємо!

Жигіти галасували, оточивши човняра з усіх боків.

Високий на зріст, здоровенний Сеїль мовчки порався біля свого великого човна, витягаючи його з допомогою двох веслярів на берег.

— Ти чого від мене пику вернені? — не витримав Корабай.— Тобі мої гроші не подобаються, чи що? Зараз же сідай у човен! — зарепетував він верескливо.

Але Сеїль був не з тих, кого можна залякати,— він не звертав на них уваги.

— Не репетуй марно,— сказав він спокійно і рішуче.— Я пізно закінчив роботу і зараз навіть пальцем поворухнути не можу. Та й який човняр стане в отаку темряву возити тебе туди й сюди по Іртишу? У мене теж своя голова на плечах! Якщо поспішаєш,— приходь рано-вранці, а зараз не повезу…

І, взявши на плече