Дені Дідро - Жак-фаталіст

сукнар з «Адвоката Патлена»[277]. Просто Вільгельм не буде ні героїчне, ні міщанське ім'я: так і Бігр. Просто Бігр — це не славетний стельмах Бігр, не будь-хто з його безвісних предків та безвісних нащадків. Хіба може бути прізвище гарного чи поганого смаку, скажіть по щирості? На вулицях повно дворняг, що звуться Помпеями. Відкиньте ж вашу хибну діткливість, а то я зроблю з вами так, як мілорд Четем[278] із членами парламенту. Він сказав їм: «Цукор, цукор, цукор — що ж у цьому смішного?» А я кажу: «Бігр, Бігр, Бігр — чому ж не прозиватися Бігром?» Бо, як казав один офіцер своєму генералові, великому Конде, є гордовитий Бігр, як Бігр-стельмах, добрий Бігр, як ми з вами, і звичайні Бігри, як безліч інших.

Жак. Було це на весіллі. Брат Жан віддавав заміж дочку одного з наших сусідів. Я був за боярина. До столу мене посадили між двома парафіяльними скалозубами. Виглядав я тютею з полив'яним носом, хоч і не був нею настільки, як вони гадали. Вони спитали мене щось про шлюбну ніч, я відповів їм дурницю, глузівники як зарегочуть, а їхні жінки з другого кінця кричать:

— Що там таке? У вас дуже весело!

— Бо дуже вже смішно, — відповів своїй жінці один із чоловіків. — Ось розкажу тобі ввечері.

Друга, не менш цікава, спитала свого чоловіка про те саме й дістала таку саму відповідь. Частування далі йде, а з ним і запитання, і мої дурниці, і регіт, і здивування тих жінок. Після частування — танці, після танців молоді йдуть спати, дарують підв'язку[279]. Я у своє ліжко, а скалозуби — у своє та розповідають своїм жінкам незбагненну, неймовірну річ, що у двадцять два роки такий здоровань, як я, з лиця непоганий, моторний і недурний, а зелений-зеленісінький, як мале дитя. І жінки разом з чоловіками дивом дивуються. Але другого дня Сузанна кивнула на мене пальцем та й каже:

— Ти щось робиш, Жаку?

— Ні, сусідко! Може, вам що треба?

— Мені хотілося б… мені хотілося б… — і, кажучи «мені хотілося б», стискала мені руку й дивилася на мене так незвичайно, — мені хотілося б, щоб ти взяв нашого різака й пішов зо мною в ліс та допоміг нарізати дві-три в'язки прутів, бо мені самій важка ця робота.

— Залюбки, пані Сузанно…

Беру різака, йдемо ми. Дорогою Сузанна клала мені голову на плече, брала мене за підборіддя, смикала за вуха, щипала за боки. Прийшли ми. Місцина була пагориста. Сузанна лягла на горбку, ноги геть розсунула, руки поклала під голову. Я стояв нижче від неї, цюкаючи різаком у чагарях, а Сузанна зігнула ноги, зблизивши п'яти до сиднів, спідниці її закотилися на піднятих колінах, а я все цюкав різаком у чагарях, мало й дививсь, куди влучаю, так що не влучав частенько. Аж ось Сузанна каже мені:

— Чи скоро вже ти кінчиш, Жаку?

— Коли вам завгодно, пані Сузанно.

— Хіба ти не бачиш, — сказала вона стиха, — що я хочу, щоб ти кінчив?..

Тож я кінчив, передихнув, та й знову кінчив. А Сузанна… Пан. Відбирала тобі незайманість, якої ти не мав?

Жак. То правда, але Сузанна на цім не помилилась, посміхнулась та й каже мені:

— Добре ж пошив ти в дурні мого чоловіка, шахраю!

— Що ви хочете сказати, пані Сузанно?

— Нічого, нічого, сам розумієш. А все-таки обдури мене ще разів кілька, я прощаю тобі…

Я зв'язав її прути, взяв їх на спину, і ми вернулись — вона до своєї хати, а я до своєї.

Пан. Не зробивши дорогою зупинки?

Жак. Ні.

Пан. Хіба від лісу до села недалеко було?

Жак. Не далі, як від села до лісу.

Пан. Вона більшого не була варта?

Жак. Може, й більшого варта була для іншого або іншого дня. Кожна хвилина має свою вартість.

За кілька днів пані Маргариті, дружині нашого другого скалозуба, треба було змолоти зерно, а їхати до млина їй не було часу. Прийшла вона до мого батька просити, щоб котрийсь із хлопців поїхав замість неї. Позаяк я був найстарший, вона певна була, що батьків вибір впаде на мене. Так воно й сталося. Пані Маргарита вийшла, я за нею. Навантажив лантуха на її осла й повів його сам до млина. Ось змололося її зерно, вертаюсь я з ослом невеселий, бо гадав, що дурно тільки ноги трудив. Помилився я. Між селом та млином треба було пройти гайок. Отам і знайшов я пані Маргариту, що сиділа край шляху. Вечоріло вже.

— Нарешті ось і ти, Жаку, — сказала вона. — Знаєш, я тебе вже нескінченну годину чекаю!..

Ви теж надто причепливий, читачу. Згоден, нескінченна година — це в міських дам, а в пані Маргарити — цілісінька година.

Жак. Бо вода мала, млин робить потиху, а мірошник п'яний. Хоч як я квапився, а раніш не міг вернутись.

Маргарита. Сядь, поговори трохи зі мною.

Жак. Залюбки, пані Маргарите…

Сів я коло неї, щоб поговорити, а проте ми обоє мовчали. Тож я й сказав їй:

— Але ж, пані Маргарито, ви до мене не говорите.

Маргарита. Бо я думаю про те, що мені чоловік казав про тебе.

Жак. Не вірте тому, що вам чоловік казав, то він глузував.

Маргарита. Він запевняв мене, що ти ніколи не був закоханий.

Жак. О, тут він правду сказав.

Маргарита. Як? Зроду-віку?

Жак. Зроду-віку.

Маргарита. Як! Ти у твоїх літах ще не знаєш жінки?

Жак. Даруйте, пані Маргарито.

Маргарита. І що таке жінка?

Жак. Жінка?..

Маргарита. Атож, жінка.

Жак. Стривайте… Це — людина в спідниці, в чепці й з великими цицьками.

Пан. Ах, негіднику!..

Жак. Та не помилилась, так я хотів, щоб хоч ця помилилася. На мою відповідь пані Маргарита почала без кінця реготати, а я, геть спантеличений, питав у неї, чого вона сміється. Пані Маргарита сказала, що сміється з мого простацтва.

— Як! Отакий виріс, а справді-таки більш нічого не знаєш?

— Ні, пані Маргарито.

На цьому пані Маргарита замовкла, я теж.

— Але ж, пані Маргарито, — сказав я знову, — ми сіли поговорити, а ви нічого мені не кажете, і ми не говоримо. Що з вами, пані Маргарито? Ви задумались.

Маргарита. Атож, я думаю… думаю…

Коли казала ці «думаю», груди її здіймалися, голос ослаб, тіло тремтіло, очі заплющились, рот напіврозтулився. Вона глибоко зітхнула, вона зомліла, а я, немов гадаючи, що вона вмерла, почав злякано кричати:

— Пані Маргарито, пані Маргарите, та