Стівен Кінг - Протистояння. Том 2

Але від цих історій його все одно кидало в підсвідомий дрож, неначе в кожній з них було ядро істини. Хтось казав, що він уміє скликати вовків чи вселяти свій дух у тіло кота. Один чоловік у Портленді казав, ніби він носить у своєму подертому бойскаутському ранці чи то тхора, чи ласицю, чи ще щось таке, чого й не назвеш. Усе — повні дурниці. Але… от якщо уявити, що він може розмовляти з тваринами, як такий собі сатанинський доктор Дулітл? А що, коли він чи Дейв вийде з хати подивитися на цю чортову дамбу всупереч наказу і його побачать?

Кара за непослух — розп’яття.

Боббі Террі гадав, що все-таки дамба як-небудь уже встоїть.

Він витрусив з пачки на стіл цигарку «Кент» і підкурив, скривившись від гарячого, сухого смаку. Мине ще півроку — і жодні з отих цигарок ні к бісу не годитимуться. Ну, мабуть, і нехай. Усе одно, бля, куріння — це отрута.

Він зітхнув і витяг з пачки біля себе ще одну книжку коміксів. Якісь срані «Підлітки-мутанти. Черепашки-ніндзя». Черепашки-ніндзя мали, з ідеї, бути «героями в панцирах». Він жбурнув Рафаеля, Донателло і їхніх тупорилих побратимів через усю крамницю — і книжка коміксів, де вони мешкали, з шурхотом стала в позу намета на касі. От саме через такі речі, як ці підлітки-мутанти, подумав він, уже й думати починаєш, що як світ запався — то і хуй з ним.

Узяв іншу книжку, про Бетмена. Отут уже герой так герой — у нього можна навіть типу повірити… І щойно він перегорнув першу сторінку, як просто перед ними промайнув синій «скаут», який мчав на захід. З-під його великих шин вилітали брудні фонтани води.

Боббі Террі з роззявленим ротом подивився туди, де щойно промчала машина. Він просто повірити не міг, що та сама машина, яку всі виглядали, щойно проскочила повз його пост. По правді, в душі він підозрював, що всю цю варту затіяли просто аби їх зайняти: Бог роздав свята, а чорт — роботу.

Він побіг до дверей і різко відчинив їх. Вискочив на тротуар, як був, із коміксами про Бетмена в руці. Може, то просто галюцинація була… Від думок про Флеґґа в кого завгодно галюни почнуться.

Але ні. Боббі встиг помітити дах «скаута», який переїхав наступний пагорб і вискочив за місто. Тоді він забіг до покинутого «Все по п’ять і десять центів», щосили горлаючи, аби розбудити Дейва.

——

Суддя з суворим лицем тримався за кермо, намагаючись удавати, ніби такої штуки, як артрит, не існує в природі, а коли й існує, то не в нього, а коли й у нього, то в сиру погоду він його ніколи не турбував. Далі вже навіювання не йшло: дощ був безсумнівним фактом, упертим фактом, як сказав би його батько, і надії лишалася ціла гора, тільки не та.

Та й фантазія його сягала не надто далеко.

Він котив під дощем ось уже три дні. Іноді дощ перетворювався на дрібну мряку, але зазвичай він усе ж являв собою стару добру солідну зливу. І це також був упертий факт. Дороги місцями були майже розмиті, і наступної зими чимало з них стане просто-таки непрохідними. У цій маленькій експедиції він уже не раз дякував Богові за свій «скаут».

У перші три дні, тяжко пробираючись трасою I-80, він переконався, що до 2000 року Західного берега не побачить, якщо не перебереться на другорядну дорогу. На магістралі було чимало моторошно порожніх ділянок, йому вдавалося лавірувати між машинами, які стояли одна за одною, на другій передачі, але чимало разів доводилося відбуксирувати вбік якесь авто, щоб проїхати.

Біля Роулінза він відчув, що з нього годі. Завернув на північний захід, на трасу I-287, проїхав Великим континентальним вододілом і за два дні отаборився в північно-західному куточку Вайомінгу, на схід від національного парку Єллоустон. У цих краях дороги були практично порожні. Переїзд Вайомінгом і східним Айдахо був подібний до страшного сну. Судді ніколи не спадало на думку, наскільки міцно відчуття смерті може всістися на такій порожній землі, та й у його власній душі. А воно було — зловісна тиша під оцим велетенським західним небом, де колись бродили олені й «віннебаґо»[139]. У цих стовпах телефонних ліній, що впали і ніхто їх не лагодив; у цій холодній, вичікувальній тиші містечок, якими він гнав свій «скаут»: Ламонт, Мадді-Ґеп, Джеффрі-Сіті, Лендер, Кроугарт…

Йому ставало дедалі самотніше в міру усвідомлення цієї порожнечі, цього відчуття смерті. Він дедалі сильніше схилявся до думки, що більше ніколи не побачить Вільної зони Боулдера і людей, які там живуть: Френні, Люсі, юного Лодера, Ніка Андроса. Тепер, думав він, я вже знаю, що відчував Каїн, коли Бог вигнав його в землю Нод.

Тільки та земля розташовувалася на схід від Едему.

А Суддя тепер був на заході.

Найдужче він відчув це, коли перетинав кордон між Вайомінгом і Айдахо. До Айдахо він в’їхав крізь перевал Тарґі й зупинився край дороги підобідати. Не було чути ані звуку, крім невеселого шуму високої води в поблизькому потоці й химерного, прикрого рипіння, яке нагадало йому незмазані дверні петлі. Угорі синє небо бралося баранцями, подібними до риб’ячої луски. Насувалася мокра погода, а з нею й артрит. Останнім часом його артрит поводився на диво чемно, незважаючи на фізичні навантаження та довгі години за кермом і…

…та що ж це так рипить?

Коли він доїв, то витяг із машини свою гвинтівку «ґаранд» і пішов до пікнікової зони понад потоком — за привітнішої погоди тут було б приємно попоїсти. Тут ріс маленький гайок, а в ньому видніло кілька столів. А на одному дереві, майже торкаючись черевиками землі, висів чоловік із гротескно закинутою назад головою — плоть із його кісток майже повністю склювали птахи. Той рипучий звук видавала мотузка, що ковзала туди-сюди гіллякою, до якої була прив’язана. Зашморг уже майже перетерся.

Отак він і дізнався, що прибув на захід.

Надвечір того дня, близько четвертої, перші, невпевнені краплі дощу вдарилися в лобове скло «скаута». І відтоді дощ не припинявся.

За два дні він доїхав до Б’ютт-Сіті, і пальці й коліна в нього так розболілися, що він зупинився там на цілий день, заліг у кімнаті тамтешнього мотелю.

Лежачи на ліжку у велетенській тиші, обмотавши руки й коліна рушниками, читаючи «Закон і класи суспільства» Лепхема, Суддя Фарріс мав дуже чудернацький вигляд — щось середнє між