Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

На облупленій поверхні все ще виднілися старі рекламні плакати: «Ранкова кава – знижка 10%», «Розпродаж осінньої колекції», «Все по 15 та 20 грн». Вони хаотично майоріли то зліва, то справа. Незважаючи на іржаві плями, більшість кіосків, на думку Святослава, все ще були в непоганому стані.

Заглибившись метрів на шістдесят у хаотичний лабіринт металевих коробок, він розвернув «Daewoo» і поставив її передом до воріт, через які заїхав. Вийшовши з авто, пройшов між кіосками назад і, впевнившись, що довкола нікого немає, зачинив браму на засув.

Святослав затримався біля воріт ще на кілька хвилин, оглядаючи околиці. По асфальтній дорозі снували автомобілі, тоді як на ґрунтовці панувала пустка. Серед дерев теж не було жодної живої душі. І це було добре – він тут сам.

Піднявшись вузькими східцями до сторожки на вежі, він обережно натиснув на двері. Ручка повернулася, але двері не піддалися. Заглянувши у вікно, Святослав побачив всередині стілець, на спинці якого висів бушлат, а на столику – перевернута алюмінієва чашка, під якою лежали якісь папери. На стіні висів плакат із братами Кличко – з оголеними торсами та боксерськими рукавицями.

Можливо, охоронець саме зараз робив обхід, перевіряючи свої володіння між рядами магазинчиків. Ця думка Святославу не сподобалася – тепер доведеться придумати, що сказати, якщо той раптом з’явиться. А може, й ні…

Святослав ще раз уважно глянув на алюмінієву чашку. Її оповила павутина, а по ній неквапливо повзав павук. Якщо охоронець тут колись і був, то востаннє торкався цієї чашки щонайменше два місяці тому.

Тепер залишалося з’ясувати, чи, окрім щурів, у цих нагромаджених, наче коржі в торті, кіосках не завелися безхатьки. Святослав ніколи не відчував до них особливої неприязні… аж до того моменту, коли дізнався, ким вони є насправді. Звісно, судити всіх за одним дурнем, якому він колись довірив пилку, було б, мабуть, неправильно. Але він нічого не міг із собою вдіяти.

Повернувшись до седана, який тепер належав йому, і ця думка його тішила, Святослав почав оглядати найближчі кіоски. Весь цей трьохгектарний лабіринт обходити, як якийсь сторож, він не збирався, але перевірити хоча б навколо вважав за необхідне.

У магазинчику на другому ярусі, з вицвілим написом «Грузинська випічка», Святослав натрапив на купу старого ганчір’я і скляну пляшку «Тархун», наполовину заповнену зеленою рідиною. Це його насторожило – можливо, тут хтось ночував. Він сподівався, що помиляється. В інших кіосках, з найрізноманітнішими вивісками, нічого підозрілого не виявилося. Щоправда, перевірив він лише перший і другий яруси цього імпровізованого торта. Лізти вище завадила пекуча дірка в животі.

Спітнівши від напруги після лазіння по кіосках, Святослав нарешті сповз із «Ярмоліно», стискаючи живіт. Але боліла не тільки рана – запульсувала і голова, розбита під час падіння з другого поверху музею. Зараз би не завадив одяг, що згорів разом із авто «Opel», та й їжа теж. Уся провізія, яку перукар запас на перші тижні відлюдного життя в Закарпатті, зникла у вогні. Тепер доведеться задовольнятися тим, що знайде в «Daewoo Leganza» – речами Мерця Кіра. Вибору в нього просто не було.

Ковтнувши ще одну пігулку знеболювального, колишній власник перукарні «Джентльмен» підійшов до багажника, ключі вже були в руках. Але перш ніж відкрити, згадав: там має бути біодвигун – той самий, створений подружжям Лестерів, Єфимом і Лейлою. Навряд чи там лежало щось, окрім нього. Святославу кортіло глянути на це диво, але не зараз. Зараз йому потрібен був одяг і щось краще за скотч для перев’язки ран. Під переднім капотом – звичайний двигун внутрішнього згоряння, а отже, єдине місце, де могли залишитися речі Мерця, – це задні пасажирські сидіння.

Просто на сидіннях або за ними – нічого, ідеальна чистота, як завжди в цьому світлому салоні. Кір доглядав за «Daewoo» краще, ніж Святослав – за власним взуттям. Для таких, як вони, цей автомобіль був справжнім скарбом. Але якщо Кір так його цінував, то навряд чи залишав надовго без нагляду. Святославові спала на думку ідея: підняти нижню частину сидінь. І не дарма – під ними ховалася щось на кшталт схованки. Одягу було небагато: дві сорочки, плащ і штани, всі різного кольору, акуратно складені, але помітно ношені. Поруч лежали шкіряні кросівки. Святослав підняв одну пару й одразу помітив на підошві чорнозем – такий, як використовують для вазонів. Це миттєво викликало в нього спогад: у квартирі Єфима та Лейли, поряд із бездиханною Лейлою, на підвіконні валявся перекинутий горщик із таким самим ґрунтом.

Напевно, саме в цих кросівках Мрець Кір з’явився в помешканні старого подружжя, коли Єфима не було вдома. А різнокольоровий одяг слугував йому маскуванням. Зробивши свою чорну справу, він, очевидно, не захотів виходити через двері, щоб не потрапити на очі сусідам, тому вибрався через вікно – і саме тоді перекинув той горщик із квітами.

Такий одяг використовувати Святослав не збирався – хіба що ту сорочку, що здавалася менш пом’ятою. Бо власна була в дірках і до того ж у крові.

Проте справжньою знахідкою стала аптечка, що лежала в тій імпровізованій скрині. Коли Святослав відкрив її, то відчув полегшення. Всередині зберігалася вата, бинти, перекис водню, йод, голка з ниткою, анальгетик, купа снодійного, антибіотики, а також кілька невідомих розчинів і шприци.

Щоб почуватися краще, Святослав мав зашити рану на животі. Вона була невеликою, але кілька швів точно не завадило б. В АТО вже доводилося це робити – одного разу він зашивав пораненого побратима. Тож зможе залатати й себе.

Коли Святослав витяг аптечку, то помітив під нею ще дещо – чотири номерні знаки, замотані в пакувальну плівку, а поряд один без обгортки. Кір явно усвідомлював, що постійно їздити на одному авто з тими ж номерами та залишатися непоміченим майже неможливо. Ймовірно, в його послужному списку малися не лише вбивства Луки та Лейли, тож Мрець завчасно подбав про альтернативні варіанти. До трьох номерів навіть додавалися підроблені техпаспорти.