Сергій Бобрицький - Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький

***

Леон Д'Альбон, насвистуючи фривольну пісеньку, підслухану від коваля і наглухо вбиту в пам'ять, прямував у бік замкової кухні після активного тренування, як раптом сильний поштовх ледь не збив його з ніг.

– В ім'я Небес, яка сліпа худоба… – Почав, заводячись, Вищий Магістр, проте зрозумів, що поряд нікого не було. Штовхалася сама земля. Після першого поштовху пішов другий, ще сильніший. Але цього разу магістр був готовий.

– Хісс, тварюка, я знаю, ти десь тут! – Закричав віконт, злітаючи в повітря і покриваючись мереживами блискавок. – Здається, у нас гості, готуйся захищати замок наставника!

– А чому до твоєї електричної голови не прийшло, що це я можу створювати такі поштовхи, розумнику?! – З цікавістю запитав зазначений змій, обвиваючись навколо однієї зі стрілецьких веж і швидко збільшуючись у розмірах.

– Жартуєш, чи що? Та за весь час, що я знаю тебе, ти жодного разу не наважився на подібний фокус! Максимум, що в твоїй присутності може здригнутися, це моя щелепа від поблажливого сміху!

– Я її тобі здригну іншим способом, дай тільки розібратися з тим, що відбувається. – Похмуро прошипів-пообіцяв Хісс, і обидва закляті друзі прийняли свої найкращі бойові стійки, а також обвішалися різною смертоносною магією.

Минула хвилина, друга, але поштовхів більше не повторювалося. Напруга, розлита в повітрі, почала злегка спадати, після чого раптом Хісс прийняв стійку хорта, що взяв слід, принюхуючись до повітря. Якщо ви можете собі уявити стійку хортом у виконанні двадцятиметрової дерев'яної змії – то це воно і було.

– Мати моя – лісопосадка, то це ж він!

– Хто – він? – Не зрозумів спочатку Магістр Блискавки. А потім якось відразу і зрозумів.

Тому що стався ще один поштовх, від якого головна площа замку пішла тріщинами, курки різко подвоїли щоденну норму по яйцях, а коваль промахнувся молотом повз заготівлю. Якраз по коліну. І під розкішний акомпанемент у вигляді Торвальда, що страшенно мичав і навіть дивився матюком, Хісс, який захоплено згадував усю демонську рідню та їх взаємовідносини і курей, що судомно неслися, замкова бруківка, нарешті, вибухнула. Щоб рівно по центру площі миттєво розцвів гігантський бутон неймовірно-прекрасної, білосніжної квітки із золотими прожилками. Двір заполонив аромат, що дурманить голову краще за вишукане вино. А коли величезні, наче шовкові пелюстки розкрилися до кінця, із самої серцевини квітки під ноги (і хвіст) двом захисникам замку впав ні хто інший, як сам його господар. Архімаг Землі та Життя, вищий геомант, барон Грейткіллс, владика замку Хейзел та усе таке інше. Варто також додати, що шановний Архімаг був виразно і безповоротно оголеним. Швидше навіть у негліжі. Точніше – повністю голим він був. То ж зад Його Високомагічності відбивався на здивовано-захоплених обличчях його вірних підданих. А яке з обличь що виражало – залишимо на уяву читача.

– Бос, ну… ти… Прямо перевершив себе, калину мені за дружину! – Проревів Хісс. Хвіст дерев’яного дракона миттєво обвився навколо стегон і плечей Грегора, видозмінився і відпав від основного тіла чудовиська, залишивши на оголеному господарі цілком пристойну тогу рослинного походження, що прикривала все, що необхідно.

– Дякую за турботу, друже. – Підвівся на ноги Грегор Грейткіллс, і всюдисущі пил з брудом, які вже встигли покрити з ніг до голови Архімага, що так ефектно з’явився, різко кудись випарувалися. – Зізнатися, я дуже витратився, щоб регенерувати, дістатися сюди і пробити власноруч навішений на замок захист.

– Наставнику, але що з тобою сталося?.. Твоя аура… – Почав було віконт, але його було перервано.

– Всього нічого, Леоне, просто Тихий Ліс зжер мене. І навіть не вдавився. А потім я, в якомусь сенсі, зжер його. І в результаті цього змішання енергій Землі та Життя, а також того, що я практично з нуля змушений був виростити собі нове тіло, моя енергетика зазнала чимало змін. Так багато, що власний захист не визнав.

– Так… Ти тепер відчуваєшся, наче справді батько, якого в мене ніколи не було… – Фальшиво схлипнув Хісс.

– Що, настільки несе деревом? – Одразу поцікавився Грегор.

– Жартуєш? Та від ентів ельфійських лісів не так несе Землею, Життям та, зокрема, флорою, як від тебе зараз! Як ще на тобі бруньки набухати не почали, не розумію…

– Ну, я ж не якась лісопосадка, зрештою. Я передусім вищий маг.

– Поправте мене, якщо я помиляюся, – підняв щелепу, що відпала, Леон Д'Альбон – наставнику, ти що, поглинув сутність Тихого Лісу?!

– Леоне, ну що ти як сопливий Бакалавр, їй богу?! – Стомлено глянув на учня геомант. – Ти уявляєш, скільки потрібно сили і ким треба бути, щоб поглинути географічно-енергетичне утворення такого рівня? Я ж не небожитель, зрештою. Я не поглинав його, принаймні повністю. Просто, коли він мене зжер, а точніше – моє тіло, я налаштувався на вібрації його духовної серцевини. Впіймав, так би мовити, резонанс. І через те, що ми належимо до однієї стихії, спробував розчинитися в ньому, одночасно утримуючи свою особистість і свідомість активними. А потім спробував відокремитися і покинути його. Збоку, гадаю, це виглядало приблизно так. Спочатку ліс відрощує своїм деревам зуби і зжирає одного Архімага. Потім у Тихого Лісу з'являється цілком видима, жовто-зелена аура. Після чого від цієї аури відокремлюється іскорка і спрямовується у бік одного відомого вам замку.