Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

на землю. Сервус — це був сервус! — лаючись покликав на допомогу і інша тінь в сірому однострої підійшла, щоб заволікти закатованого мерця назад.

І я була там. І тут, і там. Водночас у двох місцях. Коли читала про ті жертви... коли навіть бачила рабів, скутих ланцюгами... То все уявлялось не так. Сухіше. Давніше. Так, що можна було читати, мов художній текст, і не думати, що насправді кожна пролита краплина крові колись була теплою. Мала запах, смак, що пронизав своїм металом повітря довкола. Кожна кістка рухала чиюсь руку чи ногу. Кожна... кожна людина, що була тоді, жила так само, як живуть зараз інші.

— Рів із кістками — то уся твоя імперія, Всевладе. Не тільки кордон Бактрії. Я бачу півметровий шар із нутрощів та крові, в якому ми стоїмо. Його не видно, але він не зникне ніколи, — я не впізнала свого голосу. Він лунав, мовби мертвий і металевий. Скреготів. Повсюдно дзвеніли крики. Найближче я бачила ті найстрашніші вогні, але чорна ніч, межуючись із реальністю, в якій я жила, показувала палаючою всю столицю. Не знаю як, бо ж розділяли нас кілометри. Та я бачила, обернувшись. Пагорби зайнялись. Крики лунали такі, що хотілось затулити вуха. Та я чомусь цього не робила. Чому? Не знала. Пролунав страшенний гуркіт. Придивилась — то впала центральна вежа Обителі Стожарів. Її не було видно вночі, але вона виднілась ген далеко, відбудована, нова. З очей потекли сльози.

— Колісія горіла. Ласиморс не був тільки в мурах цього місця.

Я поглянула під ноги. Не дивлячись на те, в чому загрузли мої чоботи. Дивлячись крізь землю. В колишню патрійську в’язницю, що заглиблювалась на багато поверхів в землю. Яка стала останнім страшним притулком для тих, хто не сховався від белатів. Хто не зумів їх збороти. Кому не пощастило вмерти на полі бою.

Тисячі. Десятки, сотні тисяч людей пройшли через неї. Замордовані, забиті, з роздертими тілами, знятою шкірою, витягнутими жилами, вирізаними очима й язиками, відрізаними вухами. Я бачила їх усіх — тіні переплітались між собою, роки накладались одне на одного, століття зростались.

Так виглядає пекло.

— Повертайся, Стожаре, — прошепотіла Златодара. — Повертайся до нас.

Я заплющила очі, а коли розплющила, то жолоби знову спорожніли. І тільки ніч лишилась — в очах Всевлада.

— Коли ти якось спитав Ярого, що варто зробити зі Стожаром, якщо зустрінеш — що він відповів?

— «Убити».

— А що подумав ти, коли побачив мене?

— Що ти схожа на Ханну. І вбивати тебе вже тому не можна. І що Ярий багато чому мене навчив, та це не означає, що він завжди має рацію. Та ти видавалась значно слабшою, аніж я уявляв. Тепер я переконався, що це не так, — він відпустив моє плече і відступив. — Ще трохи і ти потрапиш до палацу й дізнаєшся про все інше, чого хочеш. А тоді — оцей свій жар, що зараз горить в твоїх різноколірних очах, використаєш, аби виконати обіцяне. А зараз — витри сльози. І повтори все, що зробила.

— Навіщо?

— Так треба.

Я послухалась.

Знову зазирнула за мерехтіння, впевнена, що роблю це вже менш помітно. Серце стиснулось.

Кулаки — також.

Земля довкола нас загула і осипалась, проламуюючи підземні перегородки й підпори. Рухнули додолу будівлі, до неба здійнялась хмара куряви, затуляючи небо.

Я, приголомшені Всевлад і Златодара стояли на клаптику землі посеред темної прірви, оточеної напівзруйнованим муром. Найдавніша частина Колісійського Ласиморса зникла.

Від нас до пролому в мурі вів тонкий земляний міст. По той бік в лісі відчайдушно іржали налякані коні.

— Краще вже завмирай, — пробурмотів Всевлад.

— О, більше не буду. Дякую за тренування.

Розділ 15

Осіння негода пожирала день, а небо змішалось із землею. Їх зшили між собою мільйони тонких ниток дощу. Здавалося, наче вони — м’які та прозорі. Але варто було підійти й торкнутись, як нитки рвались, наче струни, били по пальцях, і в місиво з землі та небес починала текти кров. Як дивно — своєї руки я не бачила. Замість неї була сама тільки пітьма. Та біль відчувався. Гадаю, дарвенхардцям завжди щось болить. Ноги, шия, голова, спина. Зрізані пучки пальців, коли стріляєш, не надягаючи рукавиць чи напальчників, бо так наказав наставник, щоб звикала до дискомфорту і страждань, які завжди можуть чекати на службі. І тятива січе шкіру. Той дощ — не струни. Кожна краплина в ньому — тятива. Їх так багато.

В кого ж небо наготувалось стріляти?

Розплющила очі. На світлій стелі повільно розгортався серпанок червонястих світанкових променів. Поворушила правою рукою — вона дійсно боліла. Просто тому, що вночі я обійняла Всевлада і той, перекотившись, лежав тепер у мене на передпліччі. М’язи заніміли.

Якусь мить просто дивилась на спокійне Всевладове обличчя. Зазвичай спав він