Роман Іванович Іваничук - Мальви. Орда

згадуєте своїх предків, висвячуєте їх у мученики, що полягли за волю України, і садите в їхніх головах червону калину. А небо, яке є не що інше, ніж повітря, перестає бути для вас небом, а достигла пшениця, що в шлунках перетворюється на лайно, вже більше не здається звичайною соломою із зерном, ви втямлюєте раптом, що небо — блакитне, а пшениця — жовта, знаходите між цими кольорами гармонію, притьмом купуєте в крамницях шовк і шиєте синьо–жовті прапори! А малорос із синьо–жовтим прапором — це вже не малорос, а українець, який тут же заспівує пісню про козацькі могили й колишні подвиги, про похилену червону калину, про славну неньку–Україну, яка чомусь зажурилася, і стає для імперії особливо небезпечним.

— Як ти тут опинився, недоростку? — перебив карлика Єпіфаній і потряс Єрмолая за лацкан сурдута з навішаними на ньому значками, що, певно, замінювали карликам ордени. — Що ви тут чините?

— Ти зі мною не жартуй, — застеріг карлик. — Я був і є надалі особою державною: чи то магістр в карлицькій колонії, чи машталір його сіятельства, а нині я голова археологічної комісії при кабінеті київського намісника графа Голіцина… Отже, слухай, якщо тобі цікаво. Я вже сказав: хохли достатньо змаліли і поки що нічим імперії не загрожують. Та щоб вони ніколи не виростали, бо таку здатність мають, я ж сам бачив, як вигуділи малоросійські карлиці, коли переставився Петро Великий… То щоб вони не підіймалися, ми водно їх переконуємо, що небо — то ніяка не духовна висота, де витає Господь, а звичайне повітря, що не має кольору, — ми ж матеріалісти, атеїсти, соціалісти, комуністи — усе, що хочеш, тільки не ідеалісти… О, я не одного навчився у графа Голіцина!.. Переконуємо їх, що колір пшениці не жовтий, а зелений — потім він стає чорний, бо поки змалілі люди його зберуть, то й стебло кришиться… Що могили — це купини, нарости, болячки на здоровому тілі степу, які заважають ходити і їздити, до того ж марно займають площу — кажуть наші вчені, що на місці могил рясно родять огірки… А за моєю порадою граф Голіцин наказав вирубати по всій Малоросії калину, щоб не спонукала поетів створювати неугодні імперії співанки. Шкода, правда, бо калинівка сильно запаморочує голову і на похмілля не дає відрижки, а сік з калини помагає проти кашлю — але хто з цим рахується, коли йдеться про спокій у державі?

— У колонії, пам’ятаю, ти займався здебільшого видобутком піску на душу населення, — зауважив Єпіфаній. — А в Україні маєш ширше поле діяльності.

— Тому й пруться карлики в так звану Україну, бо тут не пісок, на якому ніщо «не растє», а пшениця, мед, огірки і хмільна калинівка…

— Що ви вже встигли знайти в могилах? — запитав по хвилині Єпіфаній з обережністю.

— А нічого: кості й черепки. Золота ще не знайшли… Та імперії, як вчить князь Голіцин, благородний метал не так уже й потрібен. Ось розпочнеться війна з турками — і нагребемо в Стамбулі золота, скільки треба, воно там лежить на поверхні. Ми ж, як тобі відомо, непереможні, і нам нєт преград… А розкопуємо могили перш за все для того, щоб малороси не мали місць для своїх панахид. Та коли те золото все–таки в землі є, то треба його забрати, щоб вам не дісталося. Бо хохол зі скарбом може стати досить небезпечним, а коли врахувати, що Малоросія знаходиться в центрі Європи, яка знає вартість грошам, — то й зовсім для імперії загрозливим.

— Багато вже могил розкопали? — знову перебив Єпіфаній балакучого Єрмолая.

— Вже зовсім мало залишилося: не більше десяти.

— А далі чим займатиметься ваша археологічна комісія, коли останню могилу розкопаєте?

— Це таємниця, граф Голіцин велів не розголошувати… Але тобі скажу: ми згодом перелопатимо кожен шмат малоросійської землі і все: кам’яне вугілля, залізо, сірку, нафту, газ і всіляке добро — викачаємо з надр до крихти і вагонами, вагонами до Москви! О, вибач, вагонів ще у нас немає. Але ж будуть! Нам нєт преград!

— Ти мрійник, Єрмолаю, тобі б у Кремлі сидіти, а не витирати кути в голіцинській конторі… А скажи, за що ж раптом народ Меншикова прокляв?

— А–а, ти ж нічого не знаєш! Я тобі потім розповім про те все докладно… Меншикова народ проклинав давно, бо ненаситний був. А власть імущі теж його побоювалися: надто сильний став, одне слово — генералісимус! Тож настала пора: царський двір наказав проклясти временщика на бумазі. Два гриби до борщу: і Меншикова нема, і ворога імперії створили. Граф Голіцин вчить: для того, щоб імперія міцно стояла на ногах, вона мусить постійно мати ворога — для зосередження влади в одних руках. Якщо нема — треба вигадати. Ще великий магістр Том, пам’ять якого збезчестили вирослі хохли, теж вчив: зі зміцненням імперського ладу боротьба проти нього загострюється, тож треба знаходити ворога і знищувати. Ми те справно робили, коли служили «язиками» в Петербурзі. «Слово і дєло!» — і ворог спійманий! Невинний? Дурниця: була б людина, а стаття в карному кодексі завжди для неї знайдеться… Нині цариця Анна Іванівна прислала в Україну нову партію карликів для пошуків ворогів народу. Вона привезла їх з Курляндії — не менше двохсот. А ти думав — потопив. Ан нет, мы не потопляемы, мы вечны! Надіслала вона теж в малоросійські губернії супровідного циркуляра, я перекажу дослівно, що в ньому написано: «Ониє служащіє предназначени для наблюдєнія над направлєнієм умов, мнєній і вообще желаній малороссійской нації в целом». От чим будуть займатися тепер карлики в Малоросії: можеш собі уявити, яке то буде «наблюдєніє»!.. Ну, а тоді, після смерті Петра Великого імперія, скажу тобі, добре похитнулася, я сам відчув… Малоросійські карлики виросли, ідолів Тома повалили, вибраних карликів ти втопив у Неві, а в Петербурзі — тільки вдумайся! — городяни почали збиратися й про щось радитися — по чотири. Не по два і не по три! Запахло великою крамолою. Один чоловік нікому не страшний: «Єдініца — ноль», як казав поет, не пам’ятаю прізвища. Два — теж не страшно, бо одного з двох завжди можна зробити донощиком. Три — то вже досить складно, бо коли в трійці навіть два донощики, то вони доноситимуть один на одного. А чотири для таємної канцелярії — темний ліс!.. Отож довго думав Петро Малий, як йому