Лада Лузіна - Україна-Європа

Студентка третього курсу медичного вишу. Господи, де ж взяла ця тендітна дівчина стільки сили, мужності й кохання до Батьківщини, що без сумнівів і вагань проміняла все на важку тривалу боротьбу?

– Іро, мені здається…

– Що саме?

– Мені здається, я кохаю тебе, – не очікуючи від самого себе подібних слів, раптово вимовив Артем.

У відповідь вона засміялась і скуйовдила йому чуба.

– Принаймні екстравагантно.

– Що саме? – не зрозумів Артем.

– Твоє признання.

– Чому.

Вона враз стала серйозною.

– Ми повинні чітко розуміти, коли ми кохаємо, Артеме, а коли нам лише здається, що кохаємо.

Артем відчув, що ніяковіє. Вона й тепер мала рацію, а він повинен був ретельніше зважувати свої слова.

– Ти був одружений? – запитала вона.

– Так.

– Тоді, напевне, теж здавалось, що кохаєш?

– Здавалось.

– Ну от ти й сам зрозумів різницю.

Артем відчув себе переможеним остаточно. Хотів щось заперечити, але романтичний настрій побачення уже зник. Іра піднялась з лави і спробувала щільніше закутатись у пальто.

– Ходімо, – сказала вона. – Надто пізно і я замерзла. Завтра у нас обох багато справ.

Коли вона подала йому свою долоню на прощання, стоячи на сходах Профспілок, була спокійною і веселою, як завжди.

– Бувай, Артеме. І я не образилась на твої необережні слова. Просто ми повинні знати напевне.

– Так. До зустрічі.

– До зустрічі.

Вони зустрілись наступного дня, але часу на довгі розмови не мали. Артем допоміг дістатися до медичного пункту пораненому на барикадах побратиму, Ірина надавала йому допомогу. Поранення було важким – осколки гранати пошкодили тулуб і голову потерпілого, тож було не до жартів. Артем просто стояв і милувався її рухами, скупими і одночасно сповненими якоїсь дивної грації й витонченості. І раптом відчув – йому не здається. Він справді кохає її. І зовсім не тому, що на Майдані усі вони стали близькими та рідними, а життя на барикадах загострило відчуття. Він просто кохав. Її руки, тендітні плечі, русяве волосся, прибране під охайний лікарський ковпак. Її очі, голос, сповнені грації руки.

– Як ти? – запитав він Ірину, коли вона закінчила перев'язку.

– У нормі. Тільки втомилась.

Як багато поряд зайвих людей. Чомусь винятково багато, особливо зважаючи на все, що Артем мав сказати. Тому він просто змовчав.

– Я побуду тут трішки. Лише кілька хвилин.

– О'кей.

Там, на Грушевського, гостре відчуття небезпеки. Там умільці з підрозділу «Беркут» уже навчились за допомогою клейкої стрічки примотувати до світло-шумових гранат сталеві болти. Там стовпи чорного диму і лють. Тут – нехай і напружений, але спокій. Лише іноді відчутний стогін поранених. Тут – тепло і поряд Ірина. Така чарівна у своїй лікарській уніформі, з міцно стисненими вустами і заклопотаним поглядом сірих очей. Він міг просидіти тут вічність, але мусів повертатись у пекло вуличного бою.

– Ми побачимось сьогодні? – запитав її Артем.

– Зателефонуй.

Коротко і ясно. У неї надто багато роботи для довгих розмов. У нього теж. Артем затримався ще на мить, щоб попити води біля кулера, після чого витер спітніле чоло і ступив у сутінки революційного Києва. Десь попереду, серед хмар чорного диму лунали вибухи. Там майоріли жовто-блакитні й червоно-чорні знамена, туди поспішали люди. Суворі солдати революції, такі несхожі у своїх камуфльованих бушлатах і солдатських касках на мирних мрійників, котрі усього два місяці тому благали, зібравшись під стелою Незалежності:

«Янукович – підпиши!»

Він не підписав. Не зміг, чи не захотів, тепер це не мало жодного значення. Мирні мрійники зникли, а на їхньому місці з'явились суворі солдати революції. Ці люди не прохали. Вони вимагали і вже поставили на шальки терезів власні долі, а можливо, й життя. І у ту мить подумалось Артему: «Вони не можуть не перемогти. Тому що готові на все». Піднявши комір, він пішов слідом за рештою бійців. Туди, звідки лунав «Набат Грушевського» і гуркотіли вибухи гранат.

VIII

Вони йшли, крадучись, у цілковитій темряві й щохвилини ризикували, наштовхнутись на якусь невидиму перешкоду. Це була ідея Сашка, того самого бомжа з Луганська, про якого Артем колись розповідав брату. І якщо спочатку бійці однієї з сотень самооборони Майдану, до складу якої тепер входив і Артем, з піднесенням сприйняли задум вибити «тітушок» з будівлі на вулиці Трьохсвятительській, тепер багатьом так не здавалось. Так, пункт обігріву потрібен, але наскільки реальною є можливість створити його без значних жертв? Розпочались нарікання і стривожений шепіт, після чого утворилась невеличка штовханина.

– Да чего вы! Говорю же – есть там проход. Из подвала прямиком к ним вывалимся, к гадалке не ходить! – боронився Сашко.

– Куди завів? Нічого не видно. Так можна прямісінько в лапи до них потрапити, – пошепки причитав хтось.

– Роздивитись потрібно…

– А ну тихо, не на базарі! – не витерпів зрештою десятник Іван, шахтар з Червонограда, під чиїм керівництвом Артем перебував від початку своєї самооборонівської кар'єри.

Не більш як за хвилину десятнику вдалось втихомирити особовий склад і скоро Артем побачив над головою отвір, до якого проникало жовтаве світло ліхтарів з вулиці. Артем відчув чиюсь руку, видерся запиленими і вкритими павутинням сходами, підхопив прапор і кинувся слідом за Сашком до освітлених дверей приміщення.

– Слава Україні! – вигукнув чийсь напружений голос, задзеленчало розбите скло, услід за чим почулися звуки бійки, до яких Артем за останні дні уже почав звикати. Скоро все злилося у чудернацьку симфонію ненависті й неконтрольованих емоцій.

Далі, як це бувало зазвичай з Артемом під час стресових ситуацій, попливли епізоди, на які уява, піддаючись впливу адреналіну, ділила звичайний перебіг часу. Хтось, здається Іван, притишено лаючись, гамселив бейсбольною битою двох худорлявих людей у балаклавах, ті відбивались прутами арматури. Хтось пожбурив у вікно шматком бруківки, а звідтам заляскали постріли з травматичного (дав би Бог) пістолета. Неподалік волання переляканої людини перейшло в хрипіння і схлипування. На хвилину звуки обірвав вибух і по ногах щось боляче ударило. Втім, не так боляче, як минулого разу. Лише з цього Артем зробив висновок, що серйозного поранення вдалось уникнути – перевіряти часу не було.

А за мить він вже котився по землі, оскаженіло відбиваючись від здорваня, який наскочив на нього невідомо звідки. Артем намагався відірвати руки противника від своєї горлянки, але скоро зрозумів, що той значно сильніший фізично. Прийшлось вдатись до хитрощів – удар коліна у пах враз змінив диспозицію. Перед очима з'явився розкритий у крикові рот, Артем вдарив у скроню і втрапив по шолому, про що доповів біль у руці. За мить противника підхопили чиїсь руки