Анна Алаіс - Прокляття некроманта, Анна Алаіс

— Якого саме помічника? — запитав отець-інквізитор, зрозумівши, що брат із північного монастиря або не побачив жест у темряві, або не зрозумів його значення. — У мене їх декілька.

— Ґунтада.

— Що, на твою думку, з ним не так? — продовжив розпитувати Вайат, відчуваючи, як у грудях крижаним уламком заворушилося погане передчуття.

— Останніми днями він дивно поводився, — почав Толб. — Не був на тренуваннях, майже не з'являвся на спільних молитвах... Можливо, я чогось не розумію, але його поведінка з моменту нашого знайомства дуже змінилася.

— Можливо, він просто втомився, — полегшено видихнув отець-інквізитор. — Ґунтад тільки й робив, що виконував мої доручення.

— Це не все, — тихо продовжив очільник флагелантів. — Моє чуття... Вам, мабуть, відомо про нього.

Вайат кивнув, знову забувши про темряву. Толб заслужено вважався одним із кращих демоноборців і нерідко розпізнавав одержимих раніше, ніж ті самі усвідомлювали, що з ними щось не так.

— Так... відомо, — глухо відповів отець-інквізитор. — Кажи прямо. Ти вважаєш його одержимим?

— Я... не знаю, — в голосі Толба пролунала розгубленість. — Однозначного відчуття немає. Але в браті Ґунтаді є щось таке, що змушує мене сумніватися. Можливо, він не одержимий, а підкорений. Я бачив чимало демонів, і ті з них, що занадто довго затримуються в нашому світі, можуть тримати під контролем одразу кількох людей, окрім безпосереднього носія, але... Усі вони були звичайними людьми. Я не чув про такі випадки серед братів — нас захищає Світло

— Я теж не чув, — похмуро погодився Вайат. — І волів би, щоб Ґунтад не виявився першим в історії інквізитором-маріонеткою.

Запанувала важка, в'язка тиша, що розбавлялася лише скрипом і шерехом гілок дерев — здійнявся вітер.

— Думаю, я вас зрозумів.

Вдоволення, що відбилося в голосі Толба, холодком пробігло по спині отця-інквізитора, тоді як в грудях його вже розгорялося полум'я.

— Чому ти поділився підозрами лише зараз? — спитав він.

— Через збори, — винувато промовив флагелант. — А коли з'являлося трохи вільного часу — поряд із вами постійно хтось був. У тому числі й сам Ґунтад... Щось холоднішає, — несподівано зауважив Толб. — Чи не краще повернутися? Часу на відпочинок обмаль.

— Я не забарюсь, — коротко відповів Вайат. — Можеш іти.

Ледве дочекавшись, поки кроки Толба не стихли вдалині, отець-інквізитор з усієї сили врізав кулаком у стовбур найближчого дерева і тихо зашипів у безсилій люті. Від минулої наснаги не залишилося і сліду.