Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ну, Аннібал, — знову почав Ла Моль, — будь розумний. Вернися. Служба — святе діло.
— А ти вернешся зо мною?
— Неможливо.
— Вони б знову надумали вбити тебе?
— Не думаю. Я надто незначна особа в їх очах, щоб складати проти мене якусь постійну змову, постанову на довгий час. Думка вбити мене прийшла їм у голову в хвилину капризу, та й годі: принци були того вечора в доброму настрої.
— Що ж ти робиш?
— Нічого: блукаю, гуляю.
— Ну, що ж! І я гулятиму, як ти, і блукатиму з тобою. Це чудово. Потім, якщо на тебе нападуть, нас буде двоє, і ми їм дамо доброго прочухана. Ах, коли б з’явився цей твій герцог, ця кузька! Я приткнув би його, як метелика, до стіни!
— То попросись у нього, принаймні, у відпустку.
— Так, у безстрочну.
— Та хоч попередь же його, що кидаєш.
— Це діло. З цим я згоден. Зараз йому напишу.
— Писати йому! Це не личить, Коконна, він же принц крові.
— Так, крові! Крові мого друга! Бережись, — крикнув Коконна, повертаючи своїми великими трагічними очима, — бережись, щоб я не насміявся з вашого етикету!
— Справді, — сказав сам собі Ла Моль, — через кілька днів йому не треба буде ні принца, ані кого іншого, бо якщо він схоче піти з нами, ми його заберемо звідси.
І Коконна, не зустрічаючи більше опору з боку свого друга, взяв перо і старанно скомпонував найкрасномовніше послання такого змісту:
„Монсеньйор!
Не може бути, щоб ваша високість, бувши так добре ознайомлені з античними часами, не знали зворушливої історії Ореста й Пілада, двох героїв, що уславились своїми нещастями і своєю приязню. Мій друг Ла Моль нещасний не менше від Ореста, а я ніжний серцем не менше від Пілада. Він має в цей час великі справи, що вимагають моєї допомоги. Отже, мені ніяк не можна розлучитися з ним. Через те я, з дозволу вашої високості, беру собі маленьку відпустку, тому що я мушу зв’язати свою долю з його долею, до чого б це мене не призвело; велика сила відриває мене від вашої служби, зважаючи на що я сподіваюся на ваше пробачення і насмілююсь назвати себе з пошаною
Написавши цей незрівнянний твір, Коконна прочитав його вголос Ла Молю, а той знизав плечима.
— Ну, що ти скажеш? — спитав Коконна, який не бачив цього руху або удав, що не побачив.
— Скажу, — відповів Ла Моль, — що пан д’Алансон насміється з нас.
— З нас?
— З обох укупі.
— Це, здається мені, краще, ніж коли б задавив нас кожного окремо.
— Ну, — сказав Ла Моль, сміючись, — одно, може, не перешкодить другому.
— Ну, що ж! Тим гірше! Хай буде, що буде, а я пошлю листа завтра ранком. Де ми перебудемо ніч, як підемо звідси?
— У метра Ла Гюр’єра. Знаєш, у тій кімнатці, де ти збирався мене приколоти, як ми не були ще Орестом і Піладом.
— Добре, то я відішлю листа в Лувр нашим хазяїном.
В цей момент панно відсунулось.
— Ну, — спитали в один голос обидві принцеси, — де наші Орест з Піладом?
— Чорт візьми, пані, — відповів Коконна. — Пілад і Орест умирають від голоду й кохання.
Справді, другого дня, о дев’ятій годині ранку, метр Ла Гюр’єр відніс до Лувра шанобливе писання пана Аннібала де Коконна.
XIV. Ортон
Генріх, навіть після того, як герцог д’Алансон відмовився і поставив цим під загрозу все, навіть саме його існування, зробився ще більшим, коли це можна було, другом принца.
З цієї близькості Катерина вивела, що два принци не тільки порозумілися, а й конспірують укупі. Вона розпитала Маргариту. Але Маргарита була гідною її дочкою: королева Наварська, головним талантом якої було вміння ухилятись від неприємних пояснень, так обережно розмовляла, що відповіла на всі питання матері і залишила її ще в більшому нерозумінні, ніж вона була досі.
Флорентійкою керував той інтриганський інстинкт, який вона принесла з Тоскани, найбільш інтриганської країни серед малих держав того часу, і те почуття ненависті, яке вона розвинула в собі при французькому дворі, де суперечності інтересів і думок виявлялися більше, ніж в інших тогочасних дворах.
Вона зрозуміла насамперед, що сила беарнця полягає почасти в його близькості з герцогом д’Алансоном, і вирішила розбити їх союз.
З того дня, коли вона це вирішила, вона почала обплутувати свого сина з терплячістю і спритністю рибалки, який, закинувши свої грузила далеко від риби, непомітно підтягає їх до неї, аж поки не охопить свою здобич з усіх боків.
Герцог Франсуа помітив збільшення ласкавості до себе і сам ішов назустріч матері. А Генріх удав, ніби нічого не бачить, і стежив за своїм союзником більше, ніж досі.
Кожен чекав події.
І в той час, як усі чекали події, — для одних певної, для інших імовірної, — одного ранку, коли сонце рожево знялося на небі, розливаючи в повітрі тепло й аромати і віщуючи прекрасний день, якийсь блідий чоловік, спираючись на палицю і ледве пересуваючи ноги, вийшов з невеликого будиночка, що стояв за Арсеналом, і пішов вулицею Пті-Мюск.
Коло Сент-Антуанської брами, далеко обійшовши багнисту луку, що оточувала рови Бастилії, він звернув з великого бульвару ліворуч і увійшов у сад Арбалет, куди воротар впустив його з великою пошаною.
В саду, що, як видно з самої його назви, належав приватному товариству арбалетників, не було нікого. Але, коли б там були прохожі, вони звернули б увагу на цього блідого чоловіка; його довгі вуса, хода, що не втратила ще військової виправки, хоч і знесилена була недугою, доводили ясно, що це був поранений у недавній сутичці офіцер, який хоче трохи підкріпитись прогулянкою на сонці.
Проте, — дивна річ, — коли плащ, в який, не зважаючи на жару, кутався цей безсилий чоловік, розгортався, спід нього виглядали два довгі пістолети, причеплені до пояса срібними аграфами, на поясі виднівся широкий кинджал, а довга шпага, така величезна, що чоловікові цьому, здавалось, не під
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королева Марго, Олександр Дюма», після закриття браузера.
