Джойс Кері - Улюбленець слави, Джойс Кері

бачила резону і, змінивши тактику, сказала (єдиний засіб хоч якось вплинути на Тома),— можливо, вся біда в тому (а людину завжди легко ввести в оману), що він показує свого державного діяча лібералом,— чом би не дати спокій бідній ліберальній братії?

— Це не політичний номер, я взагалі ні на кого не нападаю.

— Але все одно надто нечесно використовуєш ситуацію, коли всі разом люто нападають на лібералів, які, між іншим, блискуче урядували і, як не кажи, виграли війну! А якщо мир виявився не такий, як нам хотілося, то хіба вони винні?

Мої доводи його ще дужче обурили. Він сказав, що я, вочевидь, просто не хочу розуміти, в чому сила його таланту,— він актор, і його покликання —«грати на сцені людей, яких завгодно людей,— різних! І дбати він має лише про те, щоб відтворити їхні характери та риси якнайкраще, якнайповніше!»

— Я не вимагаю від тебе компліментів, але ти принаймні могла б оцінити мої старання. Між іншим, я знаю, що кілька видатних критиків оцінили — і досить високо.

І тоді, відчувши, що він чекав од мене зовсім іншої реакції, я почала хвалити його,— сказала, що й сама, без якихось там критиків, розумію, який він гарний актор. Адже я бачила його на сцені і, крім того, переконалась, що він улюбленець публіки.

Та й цього йому було замало. Він похмуро кинув:

— Ні, ні, мамо. Ти не розумієш. Уся ця юрба нічого не варта, їй аби червоний ніс. До того ж я тоді дуже погано грав...

— Та ні ж бо, мій хлопчику, ти грав чудово. От тільки...

— Ні, дуже, дуже погано,— гірше нікуди! Ех, ти ще не бачила, як я граю по-справжньому!

І він почав пояснювати, як іноді раптом на сцені щось «народжується», і тоді справді хочеться скрикнути: «Пішло! Пішло!» Це дивовижне почуття, його ні з чим не зрівняєш!

Він трохи помовчав, кидаючи на мене пильні погляди, немов бажав упевнитись, що мені можна відкрити душу.

— Коли зі мною трапляється таке,— промовив він майже врочисто,— я знаю, я певен, я переконаний, що міг би зробити в мистецтві щось справді велике, видатне,— не гірше за Робі чи там Тічеса!

І відразу, перш ніж я встигла запевнити мого бідного хлопчика, що вірю в його успіх, він засміявся.

— Але ти нічого в цьому не тямиш! Ти звинувачуєш мене, що я передражнюю батька. А чи знаєш ти, що для багатьох на Вест-Уенді я куди відоміший, ніж батько? Респі (Респі був головний менеджер у «М'ясі...») має одного приятеля — той доскочив світової слави, зробивши кар'єру двом примадоннам,— так от, він недавно поцікавився, справжнє у мене ім'я чи псевдонім. Респі розповів йому про батька, і той сказав, що ніколи й не чув про такого, але буде дуже радий познайомитися з родичем Тома Німмо.

Том ізнов засміявся й кинув на мене допитливий погляд, ніби перевіряючи, чи дійшов до мене його анекдот. «Звичайно, це смішно, але театральні зубри живуть у своєму замкненому колі. А може, це ще й тому, що батько вже не в парламенті, що про нього не пишуть в газетах і потроху почали забувати; прикро, але так воно є.

Він ще раз усміхнувся, але тепер в його погляді була якась настороженість (так дворічний малюк, надумавши втекти від няньки, намагається зрозуміти, чи швидко вона бігає) .

— Така, розумієш, прикрість,— додав він.— Респі пропонує мені відкрити з ним клуб на паях. Уявляєш, який шанс? Я міг би провадити які завгодно репетиції і ставити, що хочу. Але для цього потрібні гроші. Я мушу роздобути сотні зо дві фунтів. Втім, яка різниця, сотня чи мільйон,— грошей однаково нема.

І перш ніж я збагнула, до чого він хилить, Том уже присів на стілець і ніжно пригорнув мене до себе:

— Облиш, люба! Теж мені клопіт! Хіба мій номер вартий таких емоцій? Ти ж знаєш, після війни все змінилося, і в людей вже не такі старомодні погляди.

Я сказала, що номер мене нічим не шокував (люди, не знаю з якої причини, чомусь взагалі ніколи не хочуть признатися в тому, що існують речі, здатні їх шокувати),— просто мені боляче було бачити, як мій син спекулює на ненависті юрби до цих бідолашних лібералів.

Не знаю, чому саме, але цього разу Том уже не гнівавсь на мене. Він лише підсміювався (ви, можливо, скажете, що він був уже дорослий і не дуже зважав на мою думку). І кінець кінцем промовив:

— А все-таки мій номер справив на тебе враження. Мені ж розповіли — ти так сміялась, що мусила вийти із зали. І чудово! Приємно, що ти мене оцінила! Знаєш, я цим пишаюсь!

— То я ж нічого й не кажу,— дещо вийшло просто он як дотепно!

— Дякую й на тому. Нічого, мамо! Я знаю, ти й сама зараз у скруті, і не проситиму в тебе грошей. Це було б нечесно. Тримаймося, дорогенька! А я вже якось дам собі раду. Все добре, що добре кінчається.

112

Після того як Том пішов, у мене знову склалося враження, ніби я справді «надто старомодна»,— і то були характерні для нашої доби переживання. Досить було котромусь із нас назвати щось «аморальним», «нетактовним» чи «антипатріотичним» (моральність, тактовність і патріотизм нав'язли в усіх на зубах ще під час війни),— і ви вмить не тільки наражалися на зневагу й кпини, але й самі раптом починали відчувати себе вкрай обмеженим чи обмеженою. Оскільки ж передусім саме обмежені люди кричали на кожному кроці про ідейне й моральне зубожіння нашої молоді, виступати проти Тома і його друзів означало стати на бік усього консервативного і поповнити табір обмежених.

Того ж дня я відіслала Томові сто фунтів (готівкою,— виписати чек я не ризикнула: Бутем переглядав корінці моєї чекової книжки), благаючи