Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

— Яке нове страхіття вона замислила? — спитав він, аж почорнівши від своїх підозр.

— Та що ви, ваша величносте! Королева в чудовому гуморі. Чом би й вам не бути таким?

— Бо у мене є ще один брат.

Відповідь була така несподівана, що Анрі зразу не знайшов, що сказати. Отже, смерть старшого брата не дала нам щастя, так ми хочемо ще й смерті молодшого! Це ж якийсь східний державець у своєму сералі: небезпека, що загрожує йому з боку власних наближених, закриває від його очей весь світ за стінами палацу. Король, правда, зневажає матір за ті страхіття, що вона вимислює; але спати йому не дає його невгамовний брат д'Алансон. Кого ж, врешті-решт, доведеться йому зневажати більше: пані Катрін чи себе самого? Видно було, як король бореться зі своїм бажанням. Та шкода — він мусив його висловити; але й вигукуючи з тяжкою мукою найпотаємнішу думку, він нишком стежив за виразом співрозмовникового обличчя.

— Кузене Наварро! Звільни мене від мого брата д'Алансона!

— Я глибоко зворушений, ваша величносте, такою безмірною довірою, — відповів Анрі врочисто й уклонився. Таким чином він не сказав ні «так», ні «ні». А король, мабуть, вирішив, що кузенові слова означають згоду.

— Тоді,— з притиском додав він, — я зможу тобі довіряти. — І знов насторожений погляд, хоч його слова мали прозвучати як жарт.

— І тоді мені можна буде виїздити з Лувру без убивць? — з іще сильнішим притиском спитав Анрі.

— Навіть більше. Хто визволить мене від брата, стане моїм намісником у всьому королівстві.

Тут уже була видима нещирість. «Валуа, лебедику, — подумав Анрі,— ти мене ще взнаєш!» І аж підскочив, радий, мов дитина.

— Та мені таке й уві сні не снилось! — вигукнув він у захваті.— Намісником у всьому королівстві!

— Зараз ми це діло й відсвяткуємо, — вирішив король.

Забігали мажордоми, і замок Лувр, що лежав сонний, поки король журився, враз помолодів, наповнившись веселими юнаками. Увечері королівські покої обернулись на перські шатра. Гаптовані запони, що крізь них тьмяно просвічувалося світло запалених свічок, утворювали й дах, і стіни. Суворі бліді хлопці з підмальованими губами та начорненими віями, в напівпрозорих убраннях, з голими шаблями нерухомо стояли на варті перед високим помостом. На поміст зійшли глядачі, досить нечисленні: кілька італійців та пани з Лотарінгського дому. Герцог Гіз, що пишався могутньою статурою, виступав наче самодержавний владар! У його брата Майєнна[91] велике черево було обтягнене лиснючим шовком, і на ньому теліпався золотий кинджал; з того роду прийшов ще д'Ельбеф, загадковий друг, що завжди з'являвся біля короля Наваррського в слушну хвилину.

Сам Наварра вдягся в найрозкішніше своє вбрання й умисне пришпилив стрічки в барвах свого дому — хай усі бачать, як він пишається, що його допущено сюди. Свято влаштували тільки для чоловіків і хлопців. Хлопці мали чарувати чоловіків і діставати від них нагороду. Кілька прегарних пар уже танцювало. Ні вбрання, ні форми тіла не виказували статі танцівників, і їхня двозначна принадність особливо хвилювала італійців та гладкого Майєнна. Наварра погоджувався з ними й висловив думку, що таких чарівних створінь не було серед людей його загону, які носили прості шкіряні колети, їздили плече в плече, по п'ятнадцять годин не сходили з коней і розважалися, тільки співаючи псалми.

— Якби мої друзі були ще живі,— сказав він легковажно, — слід було б і з них поробити отаких любих хлопчиків.

— Постривай трохи, — озвався Гіз. — Декотрі з них ще живі.

— Я їх не знаю, — відказав бранець. — Я не воджуся з побитими. Я завжди там, де… — він хотів був сказати «де весело», та враз помітив, що має тут одного особливого ворога.

Канцлер Біраг[92], італієць, дістав свою посаду з ласки пані Катрін. З нею та з кількома земляками він якось уночі вдерся до спочивальні Карла Дев'ятого. Цей удачливий чужинець бачив у полоненому Наваррі таємного ворога своєї могутності. І він без церемоній почав справжній допит:

— А хіба ви не знаєтеся з таким собі д'Обіньє та його полигачем дю Барта? Ці люди підбурюють студентів проти так званого чужинського панування: буцімто всі найвищі посади в королівстві позахоплювали чужинці.

— Sono bugie. Це брехні, пане канцлере! — гукнув Анрі з добре вданим обуренням, одначе мовою чужинця. Той, звичайно, анітрохи йому не повірив. Лотарінжців можна було ввести в оману, але не цього італійця.

— Ваші друзі,— насилу вимовив Біраг, бо його душила лють, — ближчі до шибениці, ніж…

— Ніж я, — докінчив за нього Анрі.— Мене ви не спіймаєте.

— Я вішаю залюбки й дуже швидко.

— Але тільки дрібних людей, синьйоре. Ви повісили якогось злиденного капітана, бо той патякав, що всім чужоземним шахраям треба поскручувати голови. А мене вам довелось би перед усім світом викрити, засудити й з великою помпою зітнути мені голову. Цього ви не діждете. Ось закладімося.

— Згода. Ставлю свій найкращий самоцвіт.

Обидва поводились наче актори на сцені — немовби їхня сутичка була наперед задумана як бурлескна інтермедія між солодкою музикою й танцями.

— Величносте! — гукнув Анрі до короля Франції, бо той саме несподівано ввійшов, відхиливши запону шатра, й став перед