Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

встрявали ні в які заколоти. Сказати правду, тільки навиворіт — це схоже на нього. А зразу він заплакав, тільки не хотів, щоб ми це побачили. Та він взагалі тонкосльозий. Плаче на згадку про помсту, а сам вийшов із цих дверей. З того самого покою, де його матір напоїли отрутою!

Вони погодились на тому, що вже не розуміють свого короля і що вони нещасні.

Друге доручення

Анрі пішов до короля, що звався так, як і він сам, і був уже третім Анрі, чи то Генріхом, на французькому троні. Вони колись часто бавилися разом — ці двоє Анрі. Ще хлопцями в Сен-Жермені обидва, вбравшись кардиналами, в'їхали верхи на віслюках до зали, де пані Катрін саме приймала справжнього кардинала. І тепер вони побавились так само, вже дорослими, — король Франції і його кузен-бранець, чия мати й усі друзі позбулися тут життя. Тому король Франції другого дня поїхав до монастиря, щоб скоріш замолити гріх. Певний, точно встановлений час він відмолював блюзнірства, потім плотські прогріхи й нарешті недостатню твердість у виконанні монарших обов'язків. Його ніхто не слухався, з нього всі робили посміховище: інтригани, шахраї, юнаки-любчики й одна-однісінька жінка — його мати. А він усе роздаровував, промарновував, програвав. Час від часу до його свідомості доходило, що з ним роблять, як його грабують і принижують, — і він западав у мовчанку.

А вони вбачали в тій мовчанці погрозу і принишкали по кутках, поки король мовчав. Одначе ця німота була тільки трагічним визнанням власного безсилля. Інколи його гнітила думка, що віджила династія вже не може нічого ні зробити, ні спинити — ні у світі, ні в своїй країні.

— Треба більше терпимості,— сказав він якраз сьогодні своєму кузенові й зятю. Відчай вирвав у нього ці слова. — Мир потрібен украй. Хіба я ненавиджу гугенотів? У дев'ять років я сам був гугенотом і кинув у вогонь сестрин молитовник. Я ще пам'ятаю, як мати мене тоді била, а я тільки сміявся. Мені ще й досі соромно перед нею за те почуття. А вона давно вже забула. Куди я йду? Мені б слід дбати про мир між релігіями. А я, зіходячи на трон, заприсягся, що не терпітиму в своїй країні іншої віри, крім католицької. Що мені діяти? Я не виганяю єретиків, як повинен, а молюся, щоб вони навернулись. Я тільки й можу, що молитися.

— Ні, ви можете більше, — запевнив Анрі Наварра, скромний слухач другого Анрі, що тепер звався королем. — Ви ж чудово пишете. Невтомно складайте послання та укази! Ваша невтомність, величносте, — найкращий приклад для нас усіх.

Цей король у дні сумного настрою — отже, й сьогодні, тридцятого січня, — дуже любив писати, немовби міг надолужити все згаяне, власноручно розливаючи на папері чорнило. Але до того чорнила завжди домішувалася кров, і вся його добра воля була марна.

— Мій секретар Ломені вже давно хворіє,— зауважив він. — Треба його провідати.

— Не треба, ваша величносте! Скажу вам правду: він помер. Вас не хотіли турбувати сумною звісткою, бо ви саме були в монастирі. Кажуть, буцім у нього була чума.

Ломені був якраз той задушений у в'язниці, чиї маєтки віддано італійцеві, і король уже не вперше дивувався, де це запропав його секретар. Колючі його очиці на погано виголеному обличчі з виразно мавпячими обрисами на мить уп'ялися в кузена допитливим і боязким поглядом; тоді король знов утупив їх у папір.

— І оце задля такого чудового життя я ніяк не міг діждатися, коли помре мій брат Карл, — промурмотів він.

— А що, не варт було? — наївно-здивовано спитав кузен.

Король, закутавшись у хутра, писав. А кузен Наварра тим часом пройшовся по кімнаті, заговорив ніби сам до себе, змовк, знову заговорив:

— Новий двір таки дуже різниться від старого. Це не так видно, як відчутно. За Карла Дев'ятого ми всі були навіженіші. З жінками тепер волочаться так само, але з хлопцями частіше. Багато хто навчився цього лиш тепер, аби не відстати від моди. Я не навчився, а шкода, бо цей бік людської природи лишається таємницею для мене.

— Подякуй богові,— докинув король, не перестаючи писати. — Хлопці ще жадібніші до грошей, ніж жінота. Крім того, вони вбивають один одного. Того, що я найдужче любив, зарізано.

— За Карла такого не було, — відзначив Наварра. — Дарма що вершина його правління — Варфоломіївська ніч. Трупний запах при новому дворі чутніший, ніж був при колишньому, що правда то правда. Але взагалі як дружно ми живемо! Ніхто не думає про втечу, вторгнення в країну з німецьким військом. Мене вже навчило, я не ворухну й пальцем.

Він зачекав трохи, але не почув відповіді — тільки рипіння пера. Тоді почав з іншого:

— Ми з Гізом зробилися приятелями — хто б міг колись подумати! Якщо ваша величність відпустить мене, я сяду на коня й поїду полювати. Королева-мати мені дозволила. Правда, кожний мій крок пильнуватимуть ті, хто волів би бути моїми вбивцями, а не охоронцями.

Знов тільки рипіння пера.

— То я йду, — сказав Наварра. — Надворі дощ, і мені не хочеться виїздити з замку із убивцями за спиною. Я побавлюся в своєму покої з блазнем. Він ще сумніший за короля.

Та коли бранець дійшов до дверей, король спинив його.

— Кузене Наварро, — сказав він. — Я довго ненавидів тебе. Але тепер ти нещасний, як і я. Обидва ми завдячуємо це тим самим подіям — і нашим матерям, — додав він якось незвичайно важко.

Анрі злякався: ніколи ще справа не уявлялась йому так. Нібито мати винна в його нещасті! Чисту Жанну названо поруч із пані Катрін, і це сповнило його такою огидою, аж він забув, що ніколи не повинен показувати на виду своїх почуттів. Та сумний Наваррин співрозмовник нічого