Андрій Любомирович Войницький - Новини

Я виліз із машини, нічого не відповівши.

— Ми більше не побачимось,— кинув мені Саша замість прощання.

— Амінь,— відповів я.

Вже на підході до нашого дому я побачив, що у кухні ввімкнуте світло. Коли я прочинив двері, Марина була вдома. Вона мовчки огледіла мене з ніг до голови: всю цю багнюку, кров, гематоми на обличчі, потім подивилася мені в очі, і цей погляд тривав не менше хвилини. Тільки після цього вона сказала:

— Я вагітна.

Деякий час я стояв, гадаючи, що значить «вагітна». Як таке може бути? Я лише мовчки дивувався — як це так, ось я, живий, а вона тут, стоїть переді мною, навіть без кухонного ножа, і вимовляє таке несподіване слово — «вагітна». А потім я її обійняв, і ми не розмикали ці обійми дуже довго, і я обережно цілував її, поки не відчув, що хочу врости в неї, як дерево вростає в землю, назавжди пустити в ній коріння і жити в ній і з нею.

Коли все скінчилося, і я вийшов із ванни, Марина сиділа у кріслі, посміхалася мені і пестила кота. Я впав на диван, зітхнув, розкрив нетбук і сказав їй:

— Треба відправити ще одну новину. Останню.

Минуло дев’ять років, а я й досі пам’ятаю запах вогкої лісової землі в ту ніч, коли я востаннє бачив Сашу, Іллю, лісника, майора Кіндсфатера і взагалі більшість із тих, хто хоч якось був пов’язаний з тим періодом мого життя, коли я писав новини із зали суду, де розглядалася кримінальна справа про умисне вбивство Наталії Штос. Іноді мені сниться цей запах. Тієї ночі земля пахла смачно, як солодкий пиріг. Я мав тоді залишитися в ній поруч з горбиком, під яким упокоївся Луговий, але замість мене там і досі лежить заступник начальника міського відділу БНОН, майор міліції, наркоторговець і психопат Орест Кіндсфатер на прізвисько Біс.

За ці роки багато чого сталося. Опасисті докризові роки змінилися черговою епохою виживання, все ніби повернуло на дев’яності, спалахнув Майдан, відбулася революція, почалася війна. В лютому 2014 року я побачив прес-секретаря Віталіка, тобто товариша Сім, у натовпі біля київського стадіону «Динамо». Він був у рожевій будівельній касці, у товстому кожусі з примотаними до нього скотчем дошками і з трофейним беркутівським щитом. Віталік з розбігу метнув пляшку з коктейлем Молотова у бік міліцейського ланцюга, а я, тільки-но побачивши його, одразу відчув приступ роздратування. Лівак і соціаліст не мав права приєднуватися до української революції, в якій задавали тон праві радикали. Але він приєднався.

Найсмішніше, що під час Майдану Віталік став прес-секретарем однієї з праворадикальних організацій, публічною людиною. Він зробився справжнім ньюсмейкером, робив стріми побоїщ на Грушевського, мав аудиторію у «Фейсбуці» з майже сорока тисячами читачів і навіть балотувався у Верховну Раду на перших післяреволюційних виборах по одному з мажоритарних округів у Київській області, мав шанси пройти, але не пройшов. Зараз я також підписаний на його сторінку (мій запит на долучення до його «друзів» він проігнорував, чим ще раз викликав у мене роздратування), іноді відслідковую, що він там пише. Після Майдану його популярність дещо зменшилася, але фоловери залишилися. З початком війни Віталік побував у зоні АТО, волонтерив, але воювати не пішов, залишившись у Києві на теплому місці помічника одного з вуличних вожаків, що його стихія народного повстання винесла з барикад на Грушевського прямісінько в депутатське крісло.

Щодо неосоціалістичного угруповання «Долг», то зараз про нього мало що відомо. Ходили чутки, що Майдан викликав розкол в організації,— частина членів на чолі з Віталіком підтримала українську революцію і приєдналася до правих, інша — і передусім товариш Дванадцять і лісник — начебто приєдналися до харківських «оплотівців», а потім рушили на Донбас воювати на боці ДНР. Втім, щодо Іллі я чув і дещо іншу інформацію — начебто він перебрався чи то в Росію, чи то в Литву, і зайнявся там підпільною торгівлею зброєю. Одні казали, що Іллю давно вбили, інші заперечували, стверджуючи, що він цілком собі живий і взагалі не зв’язаний ні з яким криміналом, переїхав у Санкт-Петербург і одружився. Проте точно ніхто нічого не знав.

Якщо ти ще живий, Ілля, товаришу Дванадцять, то я бажаю тобі, щоб логіка революції не завела тебе в екзистенційний глухий кут, як багато з ким сталося.

Штірліц, на жаль, не пережив ту ніч. Цей розумний пес Баскервілей, який колись так мене лякав, з якого боку не дивись, разом зі своїми партайгеноссе врятував мені життя. Ціною свого. Я ніколи цього не забуду. RIP, Штірліц. Ти був найсміливіший і найрозумніший пес, якого я знав.

Адвокат Ірина Світлицька виграла процес у справі про вбивство Наталії Штос, її підзахисний Руслан Захарченко вийшов на свободу. Кажуть, працює десь на автомийці, і все у нього взагалі нормально. Світлицька вже на пенсії, Геннадій Семенович Туз продовжує працювати в адвокатурі.

Сашу я більше ніколи не бачив. Тієї ж ночі я видалив його номер з «контактів». Якось на станції метро «Пушкінська» я випадково зустрів мєнта Толіка, і той розповів мені, що Саша все ж таки поїхав в Австралію і зараз працює діджеєм в одному із сіднейських нічних клубів. Він подзвонив Толіку десь три роки тому о третій ночі, унюханий в мотлох, і все це розповів. Вони розмовляли менше чотирьох хвилин, зв’язок обірвався на півслові, і Саша не передзвонив. І не передзвонює досі, це на нього