Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

висоту, описуючи широкі еліпси, які виводили його далеко над море, коли він ішов на південь, і аж до бурих гірських відрогів, коли, облетівши аеродром, брав курс на північ. Невдовзі він був уже на висоті понад п’ять тисяч футів. Гурчання моторів стало тихим, як шепіт, раптом під літаком, лунко пахнувши, розкрився білий парашут, а за мить — другий: вони один за одним попливли донизу, точно у напрямку посадочної смуги. Всі, хто був на землі, затамували подих. Ще тридцять секунд літак сунув далі на південь, тримаючи той самий, уже звичний для всіх курс, а потім Макпростак легенько нахилив машину на крило і плавно пішов у віраж.

— Зараз вискочать ще двоє,— мовив сержант Туз. — Макпростак і Док Дайлік.

— Але ж я тут, сержанте, — ледь не плачучи, проказав Док Дайлік. — Там мене немає.

— Чого ж вони не вискакують? — уголос запитав сам себе сержант Туз. — Чого вони не вискакують?

— У цьому нема ніякого глузду, — кусаючи губи, понуро промимрив Док Дайлік. — У цьому зовсім немає ніякого глузду.

Йоссар’ян раптом збагнув, чому саме Макпростак не вискакує з парашутом, і, не тямлячи себе, щодуху побіг через увесь табір за тим літаком, вимахуючи руками і на весь голос благаючи: «Сідай, дурненький, сідай на землю!» Та ніхто його, мабуть, і не чув, а перш за все — не чув його Макпростак. Нелюдський, тужливий зойк вирвався з Йоссар’янових грудей: на очах у нього Макпростак іще раз розвернувся, гойднув крилами, немовби віддаючи востаннє честь, і,певно, із звичним своїм: «Чому бути, тому бути, того не минути!» — врізався в гору.

Загибель Малюка Семпсона та Макпростака так вразила полковника Пескарта, що він негайно підняв норму обов’язкових бойових вильотів до шістдесяти п’яти.

31. Місіс Дайлік

Почувши, що в літаку Макпростака загинув і Док Дайлік, полковник Пескарт підняв норму бойових вильотів до сімдесяти.

Звістку, що Док Дайлік пішов з життя, першим в ескадрильї почув сержант Трезор, коли черговий контрольно-диспетчерського пункту передав йому, що Док Дайлік значиться як пасажир в маршрутному листку, заповненому перед вильотом Макпростаком; змахнувши скупу сльозу, сержант тут же викреслив загиблого зі списків особового складу ескадрильї. Потім примусив себе підвестися з-за столу і, закусивши тремтячу губу, понуро побрів до санчастини, щоб поділитися новиною з Гасом та Весом. Сержант Трезор розважливо ухилився від будь-яких розмов із самим небіжчиком, вздрівши його на півдорозі від штабу: освітлений призахідним сонцем, Док Дайлік у похмурій жалобі сидів на своєму стільчику перед наметом, мов курка на сідалі. На серці в сержанта було неспокійно; тепер його сумління обтяжували цілих два небіжчики — Прах, той небіжчик із Йоссар’янового намету, котрий, власне, тут і не з’являвся, ще й Док Дайлік, новий небіжчик, котрий, власне, не вмирав, і цей останній факт обіцяв сержантові Трезору чимало адміністративних проблем.

Гас та Вес сприйняли цю сумну звістку зі стоїчним спокоєм і нікому навіть словом не прохопилися про свою втрату, аж поки за якусь годину до них не навідався сам загиблий, щоб утретє за той день зміряти собі температуру та перевірити кров’яний тиск. Стовпчик ртуті в термометрі завмер на півградуса нижче тридцяти шести, які були його звичною ненормальною температурою,і Док Дайлік не на жарт сполошився. Обидва, як істукани, зирили на нього застиглими порожніми очима, дратуючи навіть більше, ніж раніше.

— Що це з вами сьогодні діється, хай йому біс? — чемно поцікавився він, не в силі подолати роздратування. — Хіба ж це нормально, коли людина ходить зі зниженою температурою й закладеним носом?! — Пойнятий жалістю до самого себе, доктор похмуро шморгнув носом і, безутішний, подибав у другий кінець намету пошукати таблетку аспірину чи стрептоциду й намастити горлянку ляпісом. Низько схиливши свою нещасну гороб’ячу голівку, він заходився ритмічно розтирати собі плечі.— Ви тільки погляньте, як мене морозить. Чому ви мовчите? Ви часом нічого від мене не приховуєте?

— Ви — труп, сер, — пояснив Гас.

— Я — хто? — недовірливо перепитав Док Дайлік, зводячи на нього ображені очі.

— Ви ж труп, сер, — підтвердив Вес. — Певно, тому вас завжди й морозить.

— Так воно і є, сер, — підхопив Гас. — Ви вже давно небіжчик, просто ми цього не помічали.

— Що це ви мелете, чорт забирай? — пронизливо вереснув Док Дайлік. А всередині в нього все похололо від наростаючого передчуття якоїсь неминучої, фатальної біди.

— Це щира правда, сер, — заперечив йому Гас. — Згідно документів, ви вилетіли разом з Макпростаком, щоб добрати собі трохи льотних годин. Ви не вистрибнули з парашутом, отже, розбились на смерть у літаку.

— Цілком вірно, сер, — підтвердив Вес. — Радійте, що у вас узагалі залишилася хоч якась температура.

— Ви що, сказилися? — відчуваючи, що він божеволіє, запитав Док Дайлік. — Чи хочете, щоб я подав на вас рапорт сержантові Трезору?

— Саме він нам і сказав, що вам капець, сер, — заперечив чи то Гас, чи то Вес. — Він уже відправив рапорт до Пентагону, щоб звідти надіслали офіційне повідомлення вашій дружині.

Док Дайлік заверещав і побіг висловлювати протест сержантові Трезору, але той із забобонним жахом відсахнувся від нього й порадив не навертатись нікому на очі, аж поки не надійде наказ про те, що робити з його останками.

— Послухай, виходить, він і справді скандзюбився, — шанобливо пом’янув начальника Гас. — Боюсь, я довго тужитиму за ним. По-своєму я його навіть любив, а ти?

— Та вже ж, — скрушно схлипнув Вес. — А взагалі добре, що цей скиглій нарешті відмучився. Я думав, він уже доконає мене своїм клятим кров’яним тиском!

Зате місіс Дайлік зовсім не зраділа, дізнавшись, у свою чергу, з телеграми із Пентагону, що вона — вдова, а її діти — сироти, і порушила нічну тишу Стейтен-Айленда жалісним лементом. Усі сусідки кинулись її втішати, а їхні чоловіки висловили своє співчуття телефоном, сподіваючись у глибині душі, що вдова незабаром переселиться до іншого району і звільнить їх від необхідності щодня висловлювати їй своє співчуття. Минув цілий тиждень безнастанного голосіння, поки вона знайшла в собі сили глянути в очі майбутньому, яке відкривало тепер перед нею та її дітками силу-силенну жахливих проблем. А коли вона майже змирилася зі своєю тяжкою втратою, поштар приніс їй листа за підписом рідного чоловіка, який відчайдушно благав її не вірити жодним поганим новинам. Цей лист приголомшив вдову, як грім серед ясного неба. Дату на ньому вона розібрати не змогла. Лист був написаний квапливо, тремтячою рукою, але вона впізнала той давно знайомий їй, журний, жалісний тон, хоча туги в ньому було ще більше,