Еліас Канетті - Засліплення

Їй уже несила було підвестись, і вона лежала у власних нечистотах. Я здаюся вам, мабуть, худим. Проти мене вона була тінню людини, жалюгідною, нікчемною тінню; якби вона була встала, то відразу впала б від повіву вітру; вона була мов тріска, яку міг би переламати хто завгодно — мені здається, навіть мала дитина. Вдаватися в подробиці, коли розповідаєш про це, неможливо. Її кістяк укривала синя спідниця, яку вона завжди носила. Спідниця була накрохмалена й завдяки цьому не давала розпадатись огидній тліні її тіла. Одного дня вона спустила дух. Цей вислів також здається мені фальсифікацією; легень у неї, мабуть, уже просто не залишилося. Тієї останньої години біля неї нікого не було. Хто витримав би цілими тижнями поруч із живими мощами? Вона вся просякла брудом. Від розверзлої плоти, яку вона клаптями здирала з себе, тхнуло смородом. Тіло почало розкладатися ще за життя. Це відбувалося в моїй бібліотеці, при книжках. Я скажу, щоб помешкання вичистили. Вона не скоротила цей процес самогубством. У неї за душею не було нічого святого, вона була дуже жорстока. Поки вона ще чекала від мене заповіту, то облудно прикидалася, нібито любить книжки. День і ніч у неї тільки й розмов було, що про заповіт. Вона замучила мене своїм доглядом так, що я захворів, а живим залишила тільки через те, що не була певна, чи я склав заповіт. Я нічого не вигадую. Я маю великі сумніви в тому, чи вона вміла вільно читати й писати. Повірте, наука покладає на мене обов’язок бути правдивим. Походження її темне. Помешкання вона перегородила, залишивши мені одну кімнату, але й ту потім забрала. І скінчила вона кепсько. Сторож виламав вхідні двері. Він колишній поліцейський, тож йому легко вдалося те, з чим марно мучився б простий грабіжник. Як на мене, він чоловік відданий. Сторож знайшов її в спідниці — огидний, смердючий, потворний кістяк, мертвий, зовсім мертвий, жодної миті він не мав сумніву в тому, що вона мертва. Він покликав людей, усі в будинку раділи. Коли саме настала смерть, з’ясувати вже не пощастило; але вона настала, всі вважали, що це — найголовніше. Півсотні сусідів, не менше, пройшли повз мертве тіло. Ніхто не висловлював жодних сумнівів, кожне кивало головою, визнаючи те, чого вже не можна було змінити.

Випадки клінічної смерти людей добре відомі, кому з учених спаде на думку їх заперечувати? А ось про клінічну смерть кістяків я нічого не чув. З давніх-давен люди уявляють собі примар у вигляді кістяків. В цьому уявленні — глибина й велич; до того ж воно переконливе. Чому бояться примар? Бо це — з’ява небіжчика, незаперечно мертвого небіжчика, який спочив вічним сном і якого поховали. Чи відчували б люди перед ним той самий страх, якби він з’являвся в колишній, добре знаній подобі? Ні! Бо якби він мав такий вигляд, то не зринала б думка про смерть, перед очима була б жива людина, та й годі. А коли примара постає у вигляді кістяка, це нагадує нам відразу про дві речі: про живу людину, якою вона була, і про мертву, яка вона є. У багатьох народів кістяк як образ примари став символом смерти. Його переконливість разюча, це просто щось наймертвіше з усього, що ми знаємо. Давні могили, якщо в них виявляються кістяки, наганяють на нас жах; якщо вони порожні, для нас вони вже не могили. А коли ми називаємо кістяком людину вочевидь живу, то цим самим ніби хочемо сказати: їй уже недалеко до смерти.

Одначе вона була зовсім мертва, в цьому переконалися всі сусіди, і її захланна погибель викликала жахливу відразу. Її боялися ще й тепер. Вона була дуже небезпечна. Тільки один чоловік ніколи не давав їй спуску — сторож, він і кинув її в домовину. Після цього він одразу помив руки, але, боюся, вони в нього залишилися брудні назавжди. Однак тепер я публічно хочу висловити йому свою вдячність за цей мужній вчинок. Він не побоявся провести її в останню путь. З відданости мені він закликав кількох сусідів допомогти йому виконати той ненависний обов’язок. Не зголосився ніхто. Тим простим і доброзвичайним людям досить було поглянути на її труп, щоб збагнути, хто вона така. Я прожив поруч із нею багато місяців. Коли її домовину, аж надто білу й гладеньку, везли вулицями на старому возі, всі перехожі відчували, що в ній. Кілька вуличних хлопчаків, яких мій вірний слуга найняв захищати той повіз од розлютованого натовпу, порозбігалися, вони тремтіли від страху й, ридаючи, розносили звістку по всьому місту. На вулицях розлягався несамовитий крик. Роздратовані чоловіки покидали роботу. Жінки істерично плакали, зі шкіл висипали діти, тисячі людей стікалися в натовпи й вимагали вбити трупа. Таких заворушень тут не бачили від часів революції сорок восьмого року. Піднесені кулаки, прокльони, вулиці скандують, задихаючись: «Трупові — смерть! Трупові — смерть!» Я можу це зрозуміти. Натовп легковажний. Загалом я його не люблю. Але тоді я приєднався б до нього з великою радістю. Народ жартів не розуміє. Помста його грізна — тільки покажи їй відповідний об’єкт, і вона вчинить по справедливості. Коли з домовини зірвали віко, то побачили не справжній труп, а огидний кістяк. Збудження вляглося. Кістяку ніякої шкоди вже не заподієш, натовп розійшовся. Не вгамовувався тільки різників собака. Він шукав м’яса, але не знаходив його. Розізлившись, собака звалив домовину на землю й пошматував синю спідницю на дрібнесенькі клаптики. Пошматував і зжер — люто, все до решти. Ось чому спідниці вже немає. Шукатимете ви її марно. Я розповідаю про всі ці подробиці, щоб полегшити вам роботу. А останки шукайте на звалищі за містом. Кості, жалюгідні кості... Я маю сумнів, що хтось іще відрізнить їх від решти покидьків. Може, вам пощастить. Таке чудовисько на пристойну могилу не заслуговує. Позаяк тепер вона безповоротно мертва, я її не ганитиму. Синю небезпеку усунено. Жовтої боялися тільки дурні. Китай — це всім країнам країна, найсвятіша з-поміж країн. Повірте смерті! Від юних літ я сумніваюся в тому, що існують Душі. Вчення про перевтілення душ — це, як на мене, зухвалість, і я ладен сказати про це у вічі кожному індусу. Коли її знайшли на підлозі біля письмового столу, це був кістяк, а не душа...

Кін добре володіє своєю мовою. Думки його час від часу збиваються на науку. Він знов підступив до неї дуже близько. Як гаряче хочеться йому повести мову про