Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

Розділ 25. У пастці

Прийти до тями довелося різко. Не було млявого ворушіння свідомості зі спробами підготуватися до повернення в реальність. Ні, цього разу Зоря прийшла до тями одразу, наче хтось висмикнув її із затишної темряви підсвідомості у зовсім незатишну темряву реальності. Часто закліпавши, дівчина спершу злякалася, що вона взагалі осліпла, але поступово очі розрізнили обриси грубо обтесаних стін. Десь зовсім поряд монотонно відбивали дріб краплі води.

– Це ще що?..

Тільки відкривши рота, Зоря відчула наскільки пересохло горло. Хрипкі слова дряпнули так, наче вона проковтнула пригорщу піску. Закашлявшись, Зоряна поворухнулася. Долоню одразу ж неприємно заколола солома, нога запульсувала тупим болем.

Зажмурившись, дівчина повільно вдихнула холодне вологе повітря й знову роззирнулася. Цього разу вона нічого не говорила. Тишу камери пронизав короткий звук смішка.

Так, це була саме камера! В кращих традиціях середньовіччя. Аби Зоря це побачила десь на екрані то навіть похвалила б декораторів, але зараз хвалити не хотілося нікого.

Знову ворухнувшись, дівчина обережно підтягнула коліно до грудей, щоб обмацати ногу. Гомілка відгукнулася неприємною пульсацією. Може забила, може зламала, вона все ж не медик, щоб зразу сказати, що їй лікувати.

Клята вода не припиняла капати. Капати на підлогу і на нерви.

Стиснувши зуби, Зоряна сіла. В камері все ще було до біса темно. Єдине світло проникало звідкись з коридору, від якого камеру відділяли ґрати. Обережно, прислухаючись до тіла, яке встигло страшно затекти після того, як його добряче відбили ще в залі, Зоря піднялася на ноги. Тримаючись за стіну, дівчина звелася. Нога запротестувала та занила, але це ще було цілком терпимо. Шорсткий камінь під долонею неприємно дряпнув шкіру, коли рука ковзнула вниз, але все ж вдалося відновити рівновагу. Декілька разів на підлогу зривалися невеликі шматочки кладки, які хрустіли під ногами.

«Якого біса сталося?» – після каменю холод ґрат здався крижаним.

Іржа з металу одразу ж налипла на долоні та трохи лоб. Спроба визирнути до коридору не дала нічого. Три камери навпроти пустували, але подавати голос дівчина не ризикнула. Одразу хотілося, але слова застрягли в горлі.

Вона не уявляла, що сталося і чому опинилася тут, чи варто привертати до себе увагу? Може варто. А може ні.

У відчаї стискаючи руки, Зоря відчула, як накриває паніка. Вона виразно пам’ятала вибух, пам’ятала скривавленого Северина, паніку в залі та погляд Шалара.

«Господи, та за що ж мені це все!»

В голові змішалося все. З плутанини думок те й діло виринали то згадки про Симону, то злість на рудих, то роздратування, та всі вони були скороминущими. Думки спалахували та гаснули, зміняли одна одну, задавлені однією та всюдисущою.

Страхом.

Липким та холодним, від нього не рятував талісман, від нього не було б порятунку навіть на вогнищі. Він пронизував своїми крижаними ударами до кісток, сковував душу, розтікався по венах.

Здригнувшись, Зоря повільно опустилася на підлогу та обхопила себе руками. Це був кінець? Певно що так. Що б не задумали змії, та вона вже списана і руді також. Чи вони взагалі живі?

Стискаючи губи, дівчина тихо схлипнула та запустила пальці у волосся.

Вона тільки навчилася жити без страху. Тільки почала звикати до впевненості у майбутньому. Тільки відпустила страх того, що з нею, з близькими може щось сталося.

Хто ж знав, що біда наздогонить тут, в цьому клятому світі. Чужому світі, де ніхто не згадає її. Чорт, та ніхто навіть не зможе сказати її батькам, що сталося з донькою!

Від цієї думки остання стриманість полишила і Зоря вперше за дуже довгий час заплакала. Істерика все ж накрила. Зіщулившись, дівчина потягнула себе ж за волосся.

– Господи, ну нащо, нащо я в це влізла! – уривчасто прошепотіла вона.

Кляте фентезі, клятий світ, клята доля!..

Страшні думки заповнювали свідомість, перепліталися та загрозливо шипіли. У відчаї дівчина особливо сильно смикнула себе за волосся та закусила комір сукні, щоб не закричати. Як же вона боялася колись опинитися загнаною в кут. Безсильною супроти долі настільки, що від неї вже не залежало нічого. Знову. Як тоді, коли вона лежала на підлозі, наче зламана лялька і не знала чи вирине з темряви, яка її обплутувала.

Та тоді їй було на кого покластися. Тоді в неї були знайомі, в неї були батьки, в неї був Барабошка. А зараз тишу темниці порушували лише її уривчасті схлипування. Втім скоро затихнули й вони.

Повільно розгойдуючись на місці, Зоряна відкинула голову назад. Незрячий погляд піднявся до стелі, якої не бачив, губи зламала зла іронічна посмішка.

– А на що ти, дурепа, розраховувала? Що чарівним чином все буде добре? Що ти дійсно прогуляєшся та вернешся додому? Що хтось тебе врятує, або в тебе відросте якась химерна сила?

 Голос прозвучав монотонно та якось надтріснуто. Зоря зверталася до себе, але говорила так, наче сама вона була кимось стороннім. Кимось жалюгідним та бридким у своїй наївності. З кожним словом пальці все сильніше стискалися і погляд синіх очей ставав все більш роздратованим.

– Забуть про те, та не скигли. Тебе ніхто не пожаліє, не врятує, викинь ту дурню, прибий того пошарпаного романтика, який в тобі ще не здох! – вже не промовила, просичала дівчина.

Від люті, яка народилася звідкись з глибини душі стало жарко. Вона змусила рвучко піднятися. Поранена нога підкосилася, та дівчина тільки тихо зашипіла крізь стиснуті зуби та змусила себе стати рівно.

Тоді її дійсно врятували. Швидка, яку вона все ж змогла викликати. Тут швидкої не буде. Тут вона може покластися лише на себе. В неї є заради чого жити. В неї є кого ненавидіти. О, вона вже й забула, як може лихоманити від ненависті, вона вже й забула, що колись її навчили ненавидіти так.

В запалі, вона не одразу звернула увагу на те, що в коридорі стало трохи світліше. Тьмяний світильник на стіні поступово став розгоратися яскравіше, а вже скоро до тиші, яку розбивав лише монотонний перестук крапель води, долучився ще один звук.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍