Адальберт Штіфтер - Вітіко

вони допомогли оборонити місто; хвала і подяка всім попередникам, хто дбав про захист княжого престолу; хвала і подяка тим, хто прийшов до мене з усієї країни і так збільшив силу, що вороги втекли перед нею; хвала і подяка тим, хто позбавив ворога мужності, а найбільша хвала і найбільша подяка тому, без кого це все було б марним: великому, справедливому і всемогутньому Богові. Ви вже дякували йому, я також дякував, а разом ми подякуємо йому завтра, тільки-но розвидниться. Завтра приїде король Конрад, прийміть його як гостя, а не як помічника, бо немає вже битви. Він буде присутній на церковних святах, а потім повернеться у свою країну. А тепер ще раз: вітання і подяка. Сьогодні ввечері я запрошую всіх проводирів, і старших, і молодших, на вечерю в замок. Альберо, архієпископ Трірський, має вино, а король Конрад привіз до міста все потрібне. Поділіть його між воїнами на валах і людьми в місті, які відчувають нужду. Після церковного свята приходьте завтра в замкову залу, там ми коротенько порадимось про винагороду за всі зусилля. Я йду тепер додому, проведіть мене, якщо це вам до вподоби, і кажу втретє: вітання і подяка!

— Вітання і подяка! — одностайно проревіли воїни, гримнувши мечами.

Князь уклав меч у піхви, повернув коня й поїхав зі своїм почтом до замку. Обидва війська супроводили його, де було місце для цього.

Доїхавши до княжого двору, побачили, що на брамі висять квіткові гірлянди, а попереду юрби стоять гарно вбрані дівчата у віночках та з букетами квітів, землю вкривають трава, листя і квіти. Одна дівчина проказала князю Владиславу слова привітання й подала йому букет. Князь узяв букет і подякував.

Потім усі дівчата співали вітальну пісню, і князь подякував за неї.

Коли запанувала тиша, князь спішився, підійшов до княгині, взяв її за руку, поцілував у чоло й заговорив:

— Ясновельможна й вельми кохана пані! На мурах я привітав тебе як військового проводиря, а тепер вітаю як княгиню. Я веду тебе з бойовища в твій дім, і дяка тобі за все, що під твоїм проводом зробила жіноча стать.

Потім князь обернувся до Дипольда, обняв його й мовив:

— Вітання тобі, мій любий брате, заходь під мій дах!

— Вітання тобі! — сказав далі князь Болемілу й потис йому праву руку.

Далі князь подавав руку єпископу і абатам, Дівішу, Любомиру і багатьом іншим людям.

— Вітання тобі, дівчино! — звернувся він до Дімут. — Ти не менш смілива, ніж гарна, ми твої боржники, і Ровно не каратиме тебе тяжко.

Проводирі княжого війська підійшли до оборонців міста, тиснули їм руки, вітали їх.

— Ти прекрасний воїн, — хвалив Велислав Дімут, — ти навіть ворожі стріли хапала руками?

— Завдяки диву одного святого, якого я не знаю, — відказала Дімут, — одна стріла, не поранивши, застряла мені між кольчугою і рукавом мого одягу, і я зберегла її.

— Якби я був найвищим паном у цій державі, — всміхнувся Велислав, — я б просив тебе дати мені ту стрілу.

— Навіть якби ти був найвищим паном у цій державі, — засміялася Дімут, — я б її тобі не віддала!

Князь тим часом у супроводі брата Дипольда, військових проводирів, двірських достойників і дам повів княгиню до княжого замку

Дівчата знову заспівали пісню, яка була найлюбіша їм, та князя вже не було поміж них. Невдовзі долучився чийсь голос із юрби простолюду, потім другий, третій, і нарешті і воїни, і народ співали пісню, яку знали й любили в усій Богемії.

Коли пісня скінчилися, всі трохи зачекали, а потім проспівали її ще раз. Лише тоді люди почали розходитись у різні боки. Загони князя Владислава повели по мосту в праве передмістя, де вони розташувались табором на великій ярмарковій площі між передмістям і Вишеградським замком. Люди Дипольда розповіли їм, скількох воїнів треба поставити на чати і в спостережні вежі, решта мали піти на місця відпочинку.

Воїни Владислава прибули на велику ярмаркову площу й почали ставати табором, натомість Вітіко з Ламбертом, Авґустином, Урбаном, своїм слугою Якобом і в супроводі Вольфґанґа з Ортау та його трьох друзів помчали звідти до лісових людей. Вони ще й досі стояли табором на валу, де захищали міські мури. Побачивши, що до них скачуть вершники, лісові люди зібралися докупи, ті, хто вже лежав, попідводились, і воїни, які на горі Високій обрали Вітіко за свого проводиря, та всі інші, що походили з Лісового краю, одностайно вигукнули привітання.

Вітіко відповів їм, сидячи верхи:

— Люди, я вітаю всіх вас від щирого серця! Вашу батьківщину обвіває гілля сосон, ялиць і ялин, або закутує шелестом гілля буків і кленів із тих мільйонів дерев, які ростуть там, де молода Влтава тече з заходу на схід! Я знаю, що ми належимо до іншого роду, ніж люди на відкритих рівнинах. Ми суворі та бідні, але маємо добре серце і незламну вірність. Думаю, лісові люди міцно тримались одне одного. А надто тепло я вітаю тих, хто мене, ще молодого воїна, обрав своїм проводирем. Я знову з вами!