Микола Іванович Костомаров - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров

— Швидше збирайся, вже пора їхати.

Вийшла Дарина в світлицю: як пусто тут сьогодні! Ось той стіл, де ще вчора він сидів за обідом, дивився на неї, тут сказав їй слово ласкаве, а тепер уже немає його, і вже більше ніколи вони не побачаться! А в господі всі вже метушаться і складаються, ніби в далекий край збираються. Закінчився невеселий обід — пора! Всі без винятку, навіть сторічна нянька усілися по місцях, і якусь мить мовчки посиділи; перший підвівся отець Андрій і почав хрестити образи; за ним підвелася й решта; почалося благословіння, поцілунки й добрі побажання в дорогу. Матушка, Олеся й Дарина посідали до ридвану.

— То з Богом! — напутив нарешті з високого ґанку, хрестячи ридван, батюшка.

Заляскали батоги, смикнули коні і, плавно погойдуючись, рушив ридван до воріт. Навздогін йому клав хрести отець Андрій поки видно було. Котиться, постукує собі неповороткий ридван, спереду й з боків скачуть Жмайлові козаки: небезпечні часи, не доведи, Господи, випурхне з-за пагорба татарська кіннота... Дрімає попадя, перебираючи пальцями, голова її вихитується на всі боки; поштовх — і відкриє сонні очі, губи замурмочать якісь уривки з молитов, і знову захитається сива голова. Неугавно й безперерв­но шепоче Олеся на вухо Дарині; очі виблискують, руки в русі — вся постать бере участь у бесіді.

— Та ти не слухаєш, Дарино. Чи ти нездужаєш, чи що з тобою сталося, ти якась не своя!

— Нічого, серденько, це так, минеться, — Дарина потерла долонею чоло.

Звиклі коні спокійно несуть ридван; перед очима стеляться зелені лани... мигне на обрії купка дерев або висока й сумна могила і порожньо навкруги... і ні душі... Сумно і в Дарчиному серці: аж щемить там тупий біль... «Ніч не спала — через те», — заспокоює вона себе, а перед очима погляд тих сірих очей, такий глибокий та лагідний, якого не спостерігала ні в батька, ні в матері... А у вухах усе дзвенить: «Ой любив козак та дівчиноньку, як та матір дитятко, а тепер її покидає, як на морі вутятко». І знову жене від себе думки, і знову постає перед нею його голос тихий і погляд любий!

Котиться ридван, постукує; дрімки справляє попадя, замовкла Олеся, сумно споглядають Дарчині очі. Ридван скотився до яру й переліску. Пролунав різкий, дикий крик; з-за куша піднявся один татарин, другий, третій, кинулися до коней; гримнули постріли, свиснули шаблі — і... але що це? — їх понесло: оскаженілі коні летять, віжки кинуто, візниці немає... ридван скаче в долину, розгойдуючись... назу­стріч мчить страшна яруга — провалля... Холодом війнуло на мандрівниць...

Дарина заціпеніла, а в голові дзижчить одна думка: а ось і смерть, а ось і смерть! Але що це? Раптом повз ридван вихором промчав Роман і вискочив навпроти коней. Господи, що він робить: його зітруть і затопчуть коні.

— Козаче! — тільки й встигла вона скрикнути. Бухнув постріл, поштовх, страшне вищання — і нічого більше! Дарина розплющила очі. Що це, чи не сон? Просто над нею очі Романові, стурбовано додивляються.

— Боже, чи не забилася, чи не болить тобі, чи дуже ти злякалася, панночко? — він обережно садить її на траву.

— Що це? Де ми?

— Заспокойся, ти сидиш біля мене, все щасливо скінчилося, всі живі.

Дарина здивовано озирнулася навколо: вона сиділа на зеленому пагорбі; внизу, у кількох кроках від урвища лежав перекинутий набік ридван; сплетена купа коней билася, а одна коняка трупом лежала, — куля влучила їй межи очі. Надбігли козаки й заметушилися. Олеся клопоталася біля матері, а та, перелякана на смерть, закочувала очі й рясні сльози текли по її повнявому добродушному обличчю.

— Дякую тобі, козаче, ти врятував мені життя, — шепотіла Дарина.

— Спасибі... Що би зі мною тоді було? — промовив Роман, втупившись у землю...

— А татари? — вона сиділа перед ним у високій траві, і оченята з такою довірливістю дивилися на нього знизу догори.

— Татари? Мої козаки відігнали їх, не турбуйся, а я на­вмисне чекав на тебе, голубко, під горою, знав, що тут відпочиватимете, хотів ще раз глянути на тебе... коли бачу... Тут я кинувся... або вб’ю коня, зупиню їх... або нехай і я... — голос його виказав те, чого не вимовив словом.

— Козаче! Один Бог!.. — Дарина хотіла сказати щось, проте знітилася, зашарілася і сльоза вдячності блиснула на її щоці.

— Слухай, Дарино, я не вірю, що ти можеш мене ненавидіти — у тебе добре серце! Хіба винні ми в насиль­ствах і грабіжництві наших дідів? Навіщо через ворожнечу прадідів переносити таку злобу, таку помсту й на нас?

— Вибач, козаче, я...

— Знаєш, Дарино, в мене немає матері, крім батька — нікого; від дитячих років не зазнав я любові й ласки, ріс собі, як перекотиполе. Бував і в німецьких, і в турецьких землях, бачив я багатьох краль, княгинь і князівен, таких, що і сонце радіє, як їх побачить... та серце моє не лежало до них, не знайшлося рідної коханої душі.

Він стояв перед нею на весь зріст, голос його то підносився, то падав; вона ж дивилася на нього із захватом, з любов’ю...

— А вчора, вчора, як побачив тебе, Дарино, — ніби сонце зійшло; ось моє щастя,