Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

Маргарити, привітною до пані де Невер і пані де Сов, і, посилаючись на те, що Морвеля поранено при виконанні її наказу, дійшла в добрості сердечній до того, що двічі відвідала його в його домі на вулиці Серізе, де він потроху видужував.

Маргарита й далі вела своє кохання на іспанський лад.

Щовечора вона відчиняла вікно і перемовлялася з Ла Молем жестами та листами, і в кожному з своїх листів молодий чоловік нагадував прекрасній королеві, що вона обіцяла йому в нагороду за вигнання приділити кілька хвилин на вулиці Клош-Персе.

Тільки один чоловік почував себе самітним і покинутим у Луврі, що знову став таким тихим і мирним. Це був наш друг граф Аннібал де Коконна.

Звичайно, знати, що Ла Моль живий, значило немало; бути улюбленцем пані де Невер, найвеселішої й нахимернішої жінки в світі, значило багато. Але все щастя побачень віч-на-віч з прекрасною герцогинею, всі втішання Маргарити про долю їх спільного друга не варті були в очах п’ємонтця однієї години, проведеної з Ла Молем у друга Ла Гюр’єра за кухлем доброго вина, або безсоромного блукання по таких паризьких закутках, де чесний дворянин міг добре приплатитися своєю шкурою, гаманцем або одежею.

На сором людству, треба признатись, що пані де Невер нетерпимо ставилась до суперництва Ла Моля. Не можна сказати, щоб вона ненавиділа провансальця, навпаки: захоплена тим непереможним інстинктом, який спонукає кожну жінку мимоволі кокетувати з коханцем іншої жінки, надто ж коли жінка ця — її подруга, вона не скупилася для Ла Моля на блискавки своїх ізумрудних очей, і Коконна міг би позаздрити відвертим стисканням рук та всяким знакам приязні, які щедро приділяла герцогиня його другові в дні примх, коли зоря п’ємонтця, здавалось, згасала на небі його прекрасної коханки; але Коконна, що ладен був кожному перерізати горло за один погляд очей своєї дами, був такий неревнивий до Ла Моля, що не раз потихеньку робив йому, в зв’язку з цими примхами герцогині, пропозиції, від яких провансалець червонів.

В результаті всього цього Генрієтта, позбавлена відсутністю Ла Моля тих втіх, які давало їй товариство Коконна, тобто його невичерпної веселості та його безконечних вигадок, з’явилася до Маргарити з проханням вернути цю необхідну третю особу, без якої розум і серце Коконна з кожним днем втрачали свої здібності.

Маргарита, завжди співчутлива, а на цей раз спонукувана благаннями Ла Моля і бажаннями власного серця, призначила Генрієтті на другий день побачення в будиночку з двома виходами, щоб поговорити там докладно і без перешкод про всі ці справи.

Коконна без особливої приємності одержав записку Генрієтти з запрошенням на вулицю Тізон о дев’ятій з половиною годині. Проте, він пішов на місце побачення і застав Генрієтту розлючену тим, що вона з’явилась раніш від нього.

— Фі, пане! — сказала вона. — Як це нечемно примушувати дожидатись... не кажу вже принцесу, але просто жінку!

— О, дожидатись! — сказав Коконна. — Це якраз підходяще слово! А я, навпаки, іду в заклад, що ми з’явились надто рано.

— Я справді рано.

— Е, я теж. Іду в заклад, що не більше десяти.

— А в моїй записці зазначено було половина десятої.

— Я й вийшов з Лувра о дев’ятій годині, бо я, сказати між іншим, сьогодні на службі коло пана герцога д’Алансона, і тому мушу залишити вас через годину.

— І вам це приємно?

— Ні, слово честі, тим більше, що настрій у пана д’Алансона дуже поганий, а коли вже слухати дорікання, то мені більше подобається слухати їх з таких прекрасних уст, як ваші, ніж з такого скривленого рота, як у нього.

— Ну! — сказала герцогиня. — Це вже трохи краще... Ви сказали, що вийшли з Лувра о дев’ятій годині.

— Атож, і думав іти просто сюди, аж на розі Гренельської вулиці помітив чоловіка, схожого на Ла Моля.

— Ну, от! Знову Ла Моль!

— Знову, за дозволом вашим, а чи й без дозволу.

— Грубіян!

— Ну, от! — сказав Коконна. — Знову починаються приємності!

— Ні. Кінчайте, що почали.

— Не я почав, адже ви питаєтесь, чого я спізнився.

— Звичайно. Хіба ж годиться, щоб я з’являлась перша?

— Ну, вам же нема кого шукати.

— Ви нестерпні, мій любий. Але розказуйте далі. Отже, на розі Гренельської вулиці ви помітили чоловіка, схожого на Ла Моля... Але що це у вас на камзолі? Кров!

— Ну, от! Це ще один вмазав мене в кров, коли падав.

— Ви билися?

— Я думаю.

— За вашого Ла Моля?

— А за кого ж я мав битись, по-вашому? За жінку?

— Дякую.

— Я пішов за чоловіком, що мав нерозсудливість прибрати вигляд мого друга. Наздоганяю його на вулиці Кокільєр, заходжу спереду, заглядаю в обличчя при світлі з якоїсь крамнички. Не він.

— Ну, от! Добре вийшло!

— Так, але йому вийшло погано. Пане, сказав я йому, ви нахаба, коли дозволяєте собі бути схожим здалека на мого друга пана де Ла Моля, справжнього рицаря, тим часом як зблизька зразу видно, що ви просто бродяга. Тут він вихопив шпагу, я теж. І за третім випадом, — от незграба! — він упав, забризкавши мене кров’ю.

— Ви ж, принаймні, хоч подали йому допомогу?

— Я зібрався це зробити, але тут проїздить якийсь другий рицар. Ах, герцогиня, на цей раз я був цілком певен, що це Ла Моль. На нещастя, кінь мчав галопом. Я кинувся бігти за конем, а люди, що зібралися подивитись, як я бився, побігли за мною. Отже, мене могли прийняти за злодія, за яким женеться вся ця криклива наволоч, а тому мені довелося повернутися і розігнати їх, — на це знадобився якийсь час. А за цей час рицар зник. Я знов кинувся за ним, — марно: ніхто його не помітив. Нарешті, натомившись від біганини, я прийшов сюди.

— Натомившись! — сказала герцогиня. — Як це чемно!

— Слухайте, люба моя, — сказав Коконна, розвалившись недбало в фотелі, — ви знову збираєтесь дорікати мене тим бідолашним Ла Молем; ну, ви не маєте рації: бо, нарешті, дружба, бачите... Я бажав би бути таким розумним або освіченим, як бідний мій друг, я б знайшов тоді порівняння, що дало б вам обмацати мою думку рукою... Дружба, бачите, це зоря, а кохання... кохання... Ну, от вам порівняймо... кохання, — тільки свічка. Ви скажете,