Жоржі Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

доктора Теодоро, як усіх серйозних та ввічливих людей, — Ошала. Коли він так впевнено крокує в своєму білому костюмі, з фаготом у руках, то нагадує Ошолуфа, найповажнішого прабатька всіх ориш. Серед його кулінарних вподобань страви з батату, білої кукурудзи та білої квасолі. Ошала на дух не виносить жодних приправ, не вживає солі й терпіти не може оливкової олії.

Кажуть, що до азартних ігор та гульбищ Гульвісу навертав Діді, проте тричі було доведено, що божеством покійного був Ешу і ніхто інший. Якщо навіть Ешу і диявол, то що з цього? Можливо, йшлося про Люцифера, грішного янгола, який збунтувався, вбрався у вогонь і пішов проти законів Божих.

У їжі Ешу невибагливий, молотить усе підряд, а от з напоїв визнає лише чисту кашасу. Вночі Ешу тиняється завулками, неодмінно обираючи найважчий, найвужчий та найнезручніший шлях. І всі про це знають, адже кожен, хто має за покровителя Ешу — бешкетники.

А найбешкетнішим був Гульвісин Ешу.

1

УЖЕ ОТ-ОТ КРУП’Є ОГОЛОСИТЬ ОСТАННЮ СТАВКУ, НАДВОРІ ЗАЙМЕТЬСЯ СВІТАНОК, ТОЖ У ЗАЛІ ПАНУЄ ВТОМА. Мадам Клодетта, яка вже геть втратила надію, ходить від гравця до гравця, благально простягаючи руки. Їй уже не вдається надати своєму голосу та поглядові належної грайливості, запоруки успіху. У неї вже не зосталось і крихти самоповаги, а лише страх померти голодною смертю. Вона вже не говорить із загадковим паризьким акцентом: mon chéri, mon petit coco, mon chou — лише плямкає беззубим ротом, благаючи дати їй фішку хоча б у п’ять мільрейсів. Ні, грати вона не збиралася, цю фішку вона виміняє на гроші, що забезпечать їй сите завтра.

Якби ж то їй вдалося проникнути в казино, обійшовши швейцара чи розчуливши його, якби ж тільки він забув про наказ не пропускати таких, як вона, звісно, мадам Клодетта поставила б цю фішку і, не виключено, виграш подвоївся би чи й потроївся, а це означає, що вона змогла б оплатити огидну брудну комірчину в тій халабуді на Пелоуриньйо, де вона жила зі щурами та бридкими величезними тарганами (вони повзали по її ліжку). Щоранку її будили крики та лайливі погрози негайної розправи Смердила, який збирав плату за оренду житла для сеньйори Імакулади Тавейри Пірес, власниці цього і низки інших будинків, у яких жила біднота, а гроші ці йшли на благодійність сеньйори.

Домовитися про відтермінування оплати? Можливо, вдасться вблагати почекати день-два, якщо Смердило матиме настрій дозволити вдовольнити його потреби. Жахлива ціна для всіх, хто знав його (жахлива навіть для мадам Клодетти, яка впала так низько, але поруч зі Смердилом була запашною квіточкою).

Зараз їй було близько сімдесяти років (а може, й усі сімдесят), на потилиці де-не-де стирчали ріденькі пасма розкішного колись волосся, беззуба, майже сліпа, вона, звісно ж, не могла більше заробляти своїм почесним ремеслом, а колись же до неї стояли черги, щоб причаститися забороненим та жаданим плодом. У сорок років (а їй тоді не можна було дати більше двадцяти п’яти), у самому розквіті сил та краси вона переїхала до Баїї з Сан-Паулу, а до того побувала в Буенос-Айресі, Монтевідео та Ріо. Та про своє блискуче та бурхливе минуле в неї зостались дуже бляклі спогади, адже розкіш та багатство минули, не залишивши в її житті жодного світлого сліду, жодної радості.

А починала вона з шикарного пансіону «Європа» на Театральній площі, де какаові полковники кидали до її ніг п’ятсотмільрейсові купюри, щоб сповна спізнати всі тонкощі жаданої насолоди; і отак від вулиці до вулиці, рік за роком котилася вона долі, аж поки докотилася до брудних канав борделю Жулао Пілар та будинку розпусти Карне Подре. А потім і там їй уже не стало місця. Тулилася по жалюгідних закамарках, а в роті в неї й горобець не наслідив. Вечорами тинялася найтемнішими завулками і пропонувала віддатись хоч за копійчину. Якось їй трапився негр, який змилувався над нею й, даючи їй монетку, наче аж лагідно промовив:

— Пора тобі до своїх онуків, бабуню, бо ти вже геть ні на що не годишся…

Але не було в неї онуків, не було і родичів, друзів, анікогісінько… Не мала вона і пристойного одягу: її елегантні сукні перетворилися на купу смердючого дрантя. Вона продала все, що мала. Останню свою коштовність (родинну реліквію), яку, мов зіницю ока, берегла вона до найгірших часів, продала років із десять тому (а може, і значно давніше, мадам Клодетта давно вже втратила лік часові), і попрощалась вона з таким цінним для неї бірюзовим намистом у провулку вулиці Сан-Мігель, продаючи його одному легковажному, проте дуже галантному кавалерові Гульвісі за вельми пристойну ціну.

І ось зараз, біля рулетки, у вирішальний момент цієї азартної ночі, в останньому оберті білої кульки по чортовому колесу, без жодної фішки, копійчини — тобто, без надії, мадам Клодетта згадувала Гульвісу. Чи вигравав він, чи програвав, чи щастило йому останнім часом, чи ні, не було ночі, щоб він не дав їй бодай однієї фішки в десять тостадо. А якось йому поталанило мало не банк зірвати у «Табарисі», він вийшов тоді з повними кишенями грошей, пішов на район святкувати в гучній компанії друзів, вихиляючи чарку з кожним, кого зустрічав. Жінкам, мов король Карочинья, він роздавав тоді по п’ять і по десять мільрейсів, а іноді і по двадцять, і по п’ятдесят. Ото було видовище: Гульвіса і процесія волоцюжок за ним.

От якби Гульвіса був живий, він неодмінно дав би їй бодай одну фішку, за яку вона змогла б поласувати біфштексом із квасолею чи навіть купила би пачку цигарок, і неодмінно лукаво б їй усміхнувся й промовив: «До ваших послуг, мадам, завжди до ваших послуг», — а вона б йому відповіла: «Merci, mon chou». Але, на жаль, він відійшов так рано, під час Карнавалу, якщо їй не зраджує пам’ять.

Тієї миті, коли вона згадувала Гульвісу, сталося щось неймовірне: досвідченого круп’є з повними жменями різнобарвних фішок у сто, двісті та п’ятсот, о, ті, що по п’ятсот, були особливо прекрасні, раптом немов ударило сильним струмом, він хрипло скрикнув, простягнув руки і десятки кольорових фішок покотилися підлогою.

Гравці притьмом кинулися підбирати їх, що там коїлось… скорчені чоловіки та жінки повзали по підлозі, вихоплюючи одне в одного фішки. Лише мадам Клодетта, немов заціпеніла від такого видовища, вона не ладна була зрушити з місця, аж доки круп’є, прийшовши до тями, позбирав уцілілі фішки. Того вечора вистачило всім, усім, окрім заціпенілої та приголомшеної мадам Клодетти.

Аж зненацька вона відчула, як чиясь рука запхала їй у декольте перламутрову фішку, ту жадану перлину вартістю п’ятсот мільрейсів, обмінявши яку, вистачить та ще