Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

– Стогнав той неборака весь час, доки я з моїм добрим знайомим просидів. Так-так, це було вчора, знаєте… А сьогодні вже і слід його прохолонув. Чи можете підказати, куди подівся цей бідолаха, га?..

Зблідлий лікар вбито мовчав, тоді Спартак милостиво кивнув:

– А втім, не переймайтеся, Назар Амосович мені вже й без вас про все повідав. І знаєте, що скажу вам, шановний? Дуже скидається на те, що смерть цього нещасного посеред ночі сталася через службову халатність ваших п’яних санітарок! А це, знаєте, цілком тягне на статтю…

Горопашний лікар відсахнувся, що спричинило щирий сміх Спартака:

– Ні-ні, шановний, для початку це тягне на статтю в нашому журналі «ПіК», а не на ту статтю, про яку ви подумали! Я ж журналіст, а не прокурор, тому не відбиратиму їхній хліб у судової влади. А от статтю в нашому чудовому журналі я забезпечу з гарантією. О-о-о, що за стаття там з’явиться буквально в перші дні Нового року – м-м-м!.. Просто пісня. Завтра ми доверстуємо останнє в цьому році число, але статтю я накатаю сьогодні ж в обід. А далі номер піде до друку – отож все буде так, як я сказав.

От тільки як би назвати матеріал, га?.. Можна отак: «Передноворічний жахлик у хірургічному відділенні лікарні номер п’ятнадцять Києва». Хоча ні: для назви задовго – отож хай це буде підзаголовок… Тоді отак: «Смерть під ялинкою». Чи отак: «Смерть у білому халаті»… Як краще?! На вашу думку?..

– Треба переговорити. На пару слів буквально…

Відчутно хитнувшись, лікар пошкандибав до вхідних дверей палати.

– Поговорити треба? Гм-м-м… Що ж, поговоримо.

Спартак попрямував слідом за лікарем. На ходу озирнувся й підморгнув бомжеві. Про себе попутно відзначив, що тепер Дунець і другий пацієнт дивляться на нього з неприхованим отетерінням.

Вони вийшли в коридор, сходами спустилися до напівтемного холу першого поверху, де їх ніхто не міг почути.

– Ну, а тепер, коли ми нарешті лишилися сам на сам, поясніть, будь ласка, як ваша людська совість дозволяє викидати хвору, з температурою, літню людину на грудневий мороз?! Чи у вас загалом совісті не лишилося?..

– Ні-ні, це ви скажіть для початку: ви справді не родич цьому бомжеві?! Без обману, справді?..

Деякий час вони дивилися один на одного. Нарешті Спартак скривився, знов видобув посвідчення і тепер уже тицьнув його лікареві під ніс:

– Ось, гляньте знов. Посвідчення справжнє. Я справді редактор відділу «Тема» журналу «ПіК» Спартак Андрійович Сивак. Дуже люта стаття про ваше «видатне» відділення душогубів справді буде готова не пізніше, ніж за три години: мені б лише до редакції доїхати та за комп’ютер сісти. Стаття буде написана так, що не прикопаєтеся при всьому бажанні, – бо там не буде нічого, окрім правди… Як редактор відділу, місце для неї я знайду, посунувши якісь інші матеріали. Після Нового року цей реалістичний «жахлик» прочитає двадцять тисяч не найдурніших людей. І окремо я попіклуюся про те, щоб це число потрапило в Міністерство охорони здоров’я. Повірте, стаття ляже на стіл міністрові. Продовжувати далі?.. Чи ви вже уявили всі наслідки для себе й для всіх ваших колег?!

Зблідлий лікар мовчав, утупившись поглядом у підлогу.

– Я чекаю, – нагадав Спартак.

– Я теж спитав, чи ви не родичі, часом?..

– Господи, і чого ви за цей пункт вчепилися?.. Ні, ми не родичі. Просто я колись зробив про Назара Амосовича матеріал й відтоді потроху підтримую його матеріально. Ви, загалом-то знаєте, що він колись був лікарем?! Він же ваш колега! І загалом, видатна людина…

Десь за чверть години Спартак розповів коротко про життєвий шлях лікаря Дунця, про два пережиті голодомори й німецьку окупацію, про його участь у ліквідації наслідків Куренівської трагедії, про упередженість щодо «мирного атому» і моральний спротив радянській каральній психіатрії, про духовний подвиг на схилі літ – добровільний догляд за могилою Лесі Українки. Потім підбив підсумок:

– Про все це я дізнався, коли писав статтю про Назара Амосовича. А те, що цей по-справжньому інтелігентний чоловік у віці «за сімдесят» опинився на вулиці, – це його біда, а не провина. І він заслуговує на підтримку, а не на те, щоб ви вбили його, викинувши хворого на мороз.

– Він помре, навіть якщо у нас лишиться. Тільки статистику нам зіпсує.

– Чому?!

– Бо у нас немає ліків.

– Які ліки потрібні?

– Записуйте.

За кілька хвилин лікар надиктував список. Спартак усе це занотував, потім перечитав записи й мовив замислено:

– Отже, домовимося так… Я згоден взяти гріх на душу й промовчати про нещасного, якому ніхто з вас не допоміг цієї ночі. Але за єдиної неодмінної умови: ви вилікуєте Назара Амосовича й випишете звідси повністю здоровим. Я ясно висловився?! Життя врятоване за життя загублене – здається, це чесно. Але якщо ви зіграєте нечесно!.. Я вам не раджу.

Спартак потрусив у повітрі стиснутим кулаком.

– Якщо будуть ліки – поставимо на ноги вашого товариша, авжеж!..

– Ліки будуть. Неновий, але чистий одяг – також.

– Тоді домовилися?..

– Останній штрих… – журналіст зробив коротеньку паузу й запитав суворим тоном: – Ваше прізвище?..

– Навіщо воно вам, якщо ми домовилися…

– Перевірка на вошивість. Майте на увазі, що головлікар у разі чого вас покривати не стане й ваше прізвище назве, тоді я й порівняю. Отже?..

– Солодарик. Ім’я й по батькові потрібне також?

Спартак заперечно мотнув головою і позирнув на годинник:

– Прізвища вистачить. Отже, за півгодини чекайте мене на посту. Я принесу все надиктоване вами. Там все перевіримо й перерахуємо. Проте ліки зберігатимуться у Назара Амосовича: я не Рокфеллер і не допущу, щоб закупленими для нього засобами ставили на ноги інших хворих. Отож він сам видаватиме медсестрам усе необхідне.

– Як скажете.

Спартак кивнув і попрямував коридором до виходу надвір.

* * *

Наступного разу бомж зателефонував пізно ввечері.

– Щось сталося, Назаре Амосовичу?.. – з пересторогою спитав Спартак.

– Ні-ні, все гаразд, – в голосі Дунця відчувалася нестримна радість. – Спарику, зізнайся… Чого ти їм такого наговорив?!

– А що?..

– Ти б знав, як мене доглядають! Порошинки здувають! І навіть сусіду по палаті увагою не обходять. І температура у мене вже спадає…

– Ну, от бачите! – всміхнувся Спартак. – Так подіяло на них моє редакційне посвідчення. Це, Назаре Амосовичу, сила «корочки». Страшна штука!..

– Це твої «корочки» діють. А на мій паспорт вони як поглянули – то знаєш, як сварилися на те, що я його сам собі українізував?!

– Ох, Назаре Амосовичу, Назаре Амосовичу… Я вам давно говорив, що дарма ви вирізаний з газети тризуб