Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

— нянька Річардсу? — скипів раптом Джонсон. — Звідки я знаю, де він був, а де не був… В останній рік він частіше їздив сам.

— А десять місяців тому?

— Я вже сказав, що не знаю. Нічого не знаю!.. — його голос зірвався на крик.

Він почав набивати люльку. Пальці його тремтіли. Я подумав, що за дивною поведінкою старого мисливця щось крилось. Але що?..

Я підізвав Квалі.

— Завтра будемо відпочивати на цьому плато. Потім поїдемо далі. Куди Квалі поведе нас тепер?

— Табір буде тут багато день, — відповів Квалі. — Далі дорога машин нема. Ідем, покажу…

— Пішли подивимось, Джек, — запросив я старого мисливця.

Джонсон взяв свого штуцера і мовчки пішов слідом за нами.

Неяскравий оранжовий диск примушував мружити очі. Ми пройшли біля кілометра. Несподівано трав'яний покрив закінчився, і ми опинилися на краю вапнякового плато.

Скелястий схил круто обривався до просторої плоскої низовини. Вона тяглася аж до обрію, затягнутого серпанком. Спочатку мені здалося, що це савани, але, придивившись, я зрозумів, що внизу на багато десятків, а може, й на сотні кілометрів розкинулися величезні болота.

— Де ж священне каміння? — запитав я в негра.

— Ось воно, — Квалі вказав на обриви.

— А куди підемо шукати сліди?

— Там, — негр вказав уздовж краю обривів. — Один день дороги. Великий озеро. Там…

Сонце зайшло, і відразу настала пітьма. Над головою засяяли зорі.

— Треба повертатися, — пробурчав Джонсон.

— Трохи почекати, — попросив Хвалі.

Ми присіли на теплому камінні. Вітер доносив знизу шелест очерету. Десь далеко пронизливо засміялась гієна, і знову стало тихо.

Ми сиділи мовчки, прислухаючись до шелесту очерету.

Нарешті Квалі підвівся.

— Злі духи сьогодні мовчать, — оголосив він, і ми пішли назад, до вогнищ, які яскраво освітлювали табір.

Вранці наступного дня Хвалі, я, Джонсон, Персі Вуфф і четверо чорних воїнів попрямували до священного каміння. Негри були чогось стривожені. Я чув, як Квалі тихо заспокоював їх.

Незабаром ми опинилися на краю плато. Квалі роздивився і попростував уздовж обривів на північний захід. Ми мовчки йшли слідом за ним. Спека ставала все відчутнішою. Піт заливав обличчя. Я змушений був часто зупинятися і витирати окуляри. Пройшовши кілька кілометрів, ми досягли глибокої розколини, що розсікала край плато. Хвалі пірнув у неї, але скоро появився і знаками запропонував іти слідом за ним. Розколиною ми спустились до підніжжя обривів і побачили входи в печери.

— Тут, — мовив Квалі, вказуючи на печери.

Ми підійшли до однієї з них. Чорні воїни боязко озирались навколо.

Я ступив углиб печери. Назустріч по кам'янистому грунту виповзла велика сіра змія і зникла в густій траві. Стіни печери були покриті грубими малюнками, зробленими червоною і жовтою фарбами.

Тут були зображені буйволи, жирафи, слони та інші дикі тварини і сцени полювання. Різний стан малюнків свідчив, що вони були виконані в різний час.

— Ці малюнки, мабуть, зроблені дуже давно, — сказав я. — Вони могли бути створені двадцять п'ять — тридцять тисяч років тому.

— Ці малюнки зроблені недавно, — заперечив Квалі, — Це зробили воїни нашого племені. Ось малюнок мій батько. — Він вказав на якісь зображення в кутку печери.

Я підійшов ближче. На вапняковій стіні червоною фарбою були намальовані незвичайні тварини, їх було три: дві більших, одна менша. На малюнку вони бігли. У них були тіла слонів, хвости крокодилів і довгі тонкі шиї з маленькими головами. Вздовж спин стирчали великі гострі зубці. Сумнівів бути не могло — художник зобразив динозаврів.

— Ну, як? — запитав я Джонсона.

— Хитре діло, — пробурчав мисливець, уважно розглядаючи малюнок. — А звідки ти знаєш, що це малював твій батько?

Квалі щось відповів місцевою говіркою.

— Каже, що батько сам показав йому цей малюнок, коли його посвячували у воїни, — пояснив Джонсон.

— Як би не було, — сказав я, — малюнок доводить існування динозаврів у центрі Африки в недалекому минулому. Навіть якщо…

Я не доказав. Дивний звук почувся з боку боліт. Тієї ж миті чорні воїни з зойками кинулись у печеру.

— Злі духи боліт, — крикнув Квалі.

— Тихо! — наказав я.

Настала тиша. І ось знову звідкись долинув той же звук. Вірніше, це були звуки, якісь незвичайні, загадкові звуки. Вони нагадували водночас шипіння і свист, які, поступово затихаючи, раптово змінювалися чи то кваканням, чи то нявчанням. В них чулись загроза і ненаситна сліпа лють. Зненацька звуки обірвалися, і над болотами запанувала тиша. Я подивився на негрів. їхні губи тремтіли, очі злякано округлились.

— Що це могло бути? — спитав я Джонсона.

Він здвигнув плечима:

— Ніколи не чув нічого подібного.

— Це злі духи боліт, — хрипко проказав Квалі. — Тільки навіщо вони розмовляй вранці? Може сердяться, що ми прийшов…

— Бачив хто-небудь цих злих духів? — поцікавився я.

— Злий дух бачити не можна. Хто бачив — зразу вмирай…

— А може, так кричать ці звірі? — запитав я, вказуючи на динозаврів, намальованих на стіні.

— Ні… Вони так робить, — Квалі розтягнув губи і зашипів.

— Як змія?

— Ні. Змія тихо… Ці дуже голосно.

— Може, то був голос іншого динозавра — хижака, — зауважив я, звертаючись до Джонсона.

— На зразок вашого тиранозавра? Можливо, й так. Я вийняв з ранця фотографію тиранозавра і простягнув Квалі.

— Ти не чув про такого звіра?

Негр обережно взяв знімок, довго роздивлявся, потім повернув:

— Квалі не бачив такий… не чув.

Ми пробули біля священного каміння до вечора. — Жодного звуку не долинало більше з боку боліт. Ми з Квалі лазили по печерах, полохаючи змій, що ховалися там від спеки. Стіни більшості печер були помережані малюнками.