Наомі Новік - Відірвана від коренів

Він закрив великі вхідні двері за нами, зі стуком балки, яка потрапила у фігурні залізні дужки, і гучно відбився від мармуру підлоги. Вхідний коридор і великий зал не змінилися, ті ж непривітно вузькі дерев'яні лавки стояли вздовж стін, з підвісними лампами вище. Все було жорстке і формальне, як в перший день, коли я бродила тут з тацею, злякана і самотня. Навіть барон вважав за краще спати на вулиці зі своїми людьми за теплої погоди. Я могла чути їхні голоси зовні через стрілковидні щілинні вікна, але ледь-ледь, як ніби вони прилітали здалеку. Деякі солдати співали разом грубувату пісню, не зовсім пристойну, але повну радісного робочого ритму. Я не могла розібрати слова.

— Так у нас буде трохи тихіше, по крайній мірі, — сказав Серкан, повернувшись від дверей до мене. Він провів рукою по лобі, створивши чисту лінію на тонкому шарі пилу, який осів на його шкірі; його руки були забарвлені зеленим від варіння зілля і райдужні від слідів масел, які світилися в ліхтарному світлі. Він подивився на них з гримасою огиди, і розгорнув завернуті рукави робочої сорочки.

На мить ми були одні у вежі знову, тільки ми двоє, без армій, які чекали зовні, без дітей, які ховалися в підвалі, без тіні Вуда, що падала на наші двері. Я забула, що намагалася сердитися на нього. Я хотіла увійти в його руки і притиснутися лицем до його грудей і вдихати дим і попіл від нього; я хотіла закрити очі, і щоб він обійняв мене. Я хотіла залишити сліди моїх долонь на його запиленому обличчі.

— Серкан, — сказала я.

— Вони, швидше за все, нападуть при першому ранковому світлі, — сказав він занадто швидко, перебиваючи мене, перш ніж я могла сказати що-небудь інше. Його обличчя було закрите, як двері вежі. Він відступив від мене і вказав на сходи. — Найкраще, що ви можете зробити на даний момент, це виспатися.

Що було цілком слушною порадою. Втома сиділа навіть у моєму животі, важкою грудкою. Я спустилася у підвал, лягла поряд з Касею і дітьми, і загорнулася у тихе кипіння сну навколо мене. Але навіть їх маленькі вдихи заважали заснути. Звук повинен був бути втішним; замість цього він лише дратував мене: Вони сплять а я не можу! Підлога підвалу не могла охолодити мою гарячу шкіру.

Моє тіло згадувало довгий день; я прокидаюся вранці на іншій стороні перевалу; чую відлуння копит, вдаряючих по каменю позаду мене, підлітаючих ближче; я відчуваю напругу моїх панічних вдихів, що б'ються проти моїх ребер; я біжу з Марішею в руках. У мене були синці, там, де її підбори вдаряли по моїх ногах. Я повинна була бути виснажена. Але магія — жива і тремтяча, ще сиділа в моєму животі, її було занадто багато і їй нікуди було вийти, я була ніби перестиглим помідором, який хотів, щоби його шкіра тріснула для полегшення — і ще була армія поза нашими дверима.

Я знала, що Соля проведе вечір не за підготовкою до сну. Завтра він наповнить наші окопи білим вогнем, і вкаже Мареку, де поставити гармати, щоб вони вбили більше людей. Він був чарівник-воїн; і бував у десятках боїв, і за ним стояв Марек зі всією армією Пільни, шість тисяч людей проти наших шістсот. Якщо ми не зупинимо їх; якщо Марек проб'ється крізь стіни, які ми б збудували і розіб'є двері, він уб'є всіх нас і візьме дітей…

Я відкинула ковдру і встала. Очі Касі відкрилися тільки на коротку мить, щоб побачити мене, а потім знову закрилися. Я вислизнула з підвалу і сіла на кухні біля попелу вогню, тремтячи. Я не могла перестати думати про те, як легко можна все втратити, про Вуд, який прокотиться, темний і страшний, над долиною, зеленими ковтаючими хвилями. Я намагалася не бачити, але в моїй уяві серце-дерево постало на площі в Дверніку, розійшовшись, як такі ж жахливі дерева в Поросні, і всі, кого я любила, заплуталися і лежать під його чіпкими коренями…

Я встала і втекла від моєї власної уяви, вгору по сходах. У великому залі стрілкоподібні вікна-щілини були темні; не було чути навіть пісень, які можливо ще співали зовні. Або можливо солдати вже спали. Я продовжувала йти наверх, повз лабораторію, зелене, фіолетове і синє світло все ще мерехтіло з-за її дверей. Але вона була порожня, не було нікого, хто накричав би на мене, нікого, хто схопив би мене і сказав, що я дурепа. Я піднялася ще на один поверх вище і зупинилася на краю наступної площадки, поруч з кінцем довгого килима. Слабкий відблиск пробивався з-під найдальших дверей, в кінці коридору. Я ніколи не заходила до приватної спальні Серкана. Колись це була для мене кімната людожера.

Килим був густим і темним, з малюнком, вплетеним у нього золотисто-жовтою ниткою. Малюнок був однією суцільною лінією: вона звивалася в тугу спіраль, як завиток хвоста ящірки. Золота лінія ставала все густішою, коли розкручувалася, а потім скручувалася — взад і вперед по довжині килима — майже так як ковзали тіні по коридору. Мої ноги глибоко грузли в м'якій шерсті. Я пішла по золотій лінії, ставлячи ноги на неї як на камені над водою, що слабо поблискували. Я пройшла гостьові кімнати, двоє дверей, одні напроти інших, і за ними в коридорі світло потемніло.

Я відчула свого роду тиск, вітер, який дув проти мене. Візерунок на килимі став більш чітким. Я йшла по одній великій лапі з пазуристими кінцівками, за розпростертими блідо-золотими крилами, помережаними прожилками темно-коричневого кольору.

Вітер похолоднішав. Стіни зникли, розчинившись у