Стівен Кінг - Доктор Сон

про Дизеля Даґа і ту команду, яку була послала зустріти Татка з дівчинкою.

— Мені треба зв’язатися з Дизом. Сказати, щоб він з Філом і Енні розвертались назад. Нам треба бути разом. Нам треба прийняти духу. Багато духу. Щойно ми зарядимося, ми дістанемо ту курву.

Вони тільки дивилися на неї, з обличчями стривоженими, непевними. Вигляд тих переляканих очей і тупих роззявлених ротів її збісив.

— Ви сумніваєтеся в мені? — Тиха Сарі підібралася їй під бік. Роза відштовхнула її з такою силою, що Сарі знову мало не повалилася. — Хто сумнівається в мені, нехай вийде наперед.

— Ніхто не сумнівається в тобі, Розі, — почав Духоголовий Стів, — але, може, нам варто облишити це. — Він говорив обережно й намагався не зустрітися з Розою очима. — Якщо Крук дійсно пропав, це значить п’ятеро мертвих. Ми ніколи не втрачали п’ятьох за один день. Ми ніколи не втрачали навіть дв…

Роза зробила крок вперед, і Стів миттю відступив назад, зіщулившись так, що плечі прикрили йому вуха, наче дитина, яка чекає удару.

— Ви хочете тікати від одної духоголової дівчинки? Після всіх цих років ви хочете підібгати хвости й тікати від якоїсь мугирки?

Ніхто їй не відповів, Стіву хотілося цього найменше, але Роза побачила правду в їхніх очах. Вони дійсно боялися. Вони мали багато добрих років. Жирних років. Років легкого полювання. Тепер вони наштовхнулись на когось, хто має не тільки екстраординарний дух, але й знає про них, хто саме вони такі і що вони роблять. Замість мститися за Татка Крука — який опліч Рози провадив їх крізь добрі й погані часи, — вони бажали забрати собі між ноги хвости і зі скавчанням бігти геть. Цієї миті їй хотілося вбити їх усіх. Вони це відчули і посунулися, човгаючи, далі, звільняючи перед нею простір.

Всі, окрім тихої Сарі, яка дивилася на Розу, немов загіпнотизована, з відпалою щелепою. Роза вхопила її за хирляві плечі.

— Ні, Розі! — пискнула Мо. — Не роби їй боляче!

— А ти як, Сарі? Мале дівчисько винна у вбивстві жінки, яку ти кохала. Ти теж хочеш втекти?

— Ніп, — відповіла Сарі. Очі її дивилися вгору, в Розині очі. Навіть зараз, коли геть усі дивилися на неї, Сарі здавалася лише трохи істотнішою за тінь.

— Ти бажаєш відплатити?

— Тап, — сказала Сарі. А тоді: — Віплапипи.

У неї був тихесенький голос (майже безголоса) і дефекти мовлення, але вони всі почули її, і всі зрозуміли, що вона сказала.

Роза озирнулася на решту.

— Для тих з вас, які не бажають того, чого бажає Сарі, які хочуть просто впасти на пузо і поплазувати геть…

Вона повернулася до Великої Мо і вхопила жінку за її пухку руку. Мо перестрахано вискнула і спробувала вирватись. Роза утримала її при місці й підняла її руку так, щоби бачили всі. Рука була поцяткована червоними плямками.

— Від цього ви зможете відплазувати?

Бурмочучи, вони зробили ще пару кроків назад.

Роза сказала:

— Воно в нас.

— Більшість з нас здорові! — вигукнула Ніжна Террі Пікфорд. — Сама я здорова! Ані цяточки на мені! — Вона простягнула свої гладесенькі руки на оглядини.

Роза обернула погляд свої палаючих, повних сліз очей на Террі.

— Зараз. Але чи це надовго?

Ніжна Террі нічого не відповіла, але відвернула обличчя.

Роза, обнімаючи однією рукою Сарі, обдивилася всіх.

— Горіх казав, що та дівчинка може бути нашим єдиним шансом на позбавлення від цієї хвороби, перш ніж вона інфікує нас усіх. Хтось тут знає щось краще? Якщо хтось знає, нехай скаже.

Ніхто не виступив.

— Ми почекаємо, поки повернуться Діз, Енні й Брудний Філ, потім ми приймемо духу. Найбільше духу, ніж будь-коли. Ми спорожнимо балони.

Здивовані погляди і ще більш збентежене бурмотіння були відповіддю на це. Чи вони думають, що вона сказилася? Нехай думають. Не тільки кір роз’їдає Правдивий Вузол; його їсть страх, а це набагато гірше.

— Коли ми будемо всі разом, ми пройдемо крізь цикл. Ми станемо сильніші. Лодсам ханті, ми обрані — хіба ви забули це? Саббатха ханті, ми Правдивий Вузол, і ми тривкі. Кажіть за мною. — Її очі металися по них. — Кажіть же!

Вони проказували, з’єднавши руки, ставши в коло.

— Ми Правдивий Вузол, і ми тривкі.

Трохи рішучості з’явилося в їхніх очах. Трохи віри. Тільки в півдюжини з них вже проявилися плямки, врешті-решт; час іще мався.

Роза з Тихою Сарі вступили в коло. Террі з Бабою роз’єднали руки, щоб дати їм місце, але Роза повела Сарі в центр кола. Під світлом ліхтарів тіла обох жінок відкидали численні тіні, наче шпиці в колесі.

— Коли ми станемо сильними — коли станемо знову одним цілим, — ми знайдемо її і вхопимо її. Я вам кажу це як ваш лідер. І навіть якщо її дух не вилікує хворобу, що пожирає нас, це буде кінцем тієї гнилої…

І тут дівчинка заговорила в голові Рози. Роза не могла бачити лютої усмішки Абри Стоун, але могла її відчути.

(«не завдавай собі клопоту приїжджати до мене, Розо»)

8

На задньому сидінні Джонового «Сабурбена» Ден Торренс ясно промовив Абриним голосом чотири слова:

— Я приїду до тебе.

9

— Біллі? Біллі?

Біллі Фрімен дивився на дівчину, яка балакала не зовсім як дівчина. Він придивився, підібрався, потім придивився знову. Провів долонею собі по обличчю. Повіки в нього були важкими, а думки якимись ніби склеєними докупи. Він нічого не міг второпати. Зараз був не день, і вони, хай йому чорт, точно не були більше на Абриній вулиці.

— Хто стріляв? І хто насрав мені в рота? Господи-Ісусе.

— Біллі, ти мусиш прокинутися. Ти мусиш…

«Ти мусиш повести машину», — ось що хотів сказати Ден, але Біллі Фрімен не збирався нічого нікуди вести. Не зараз, ні. Очі в нього знову відпливли, заплющуючись розсинхронізованими повіками. Ден послав Абрин лікоть в бік старому і так знову привернув його увагу. На певний час принаймні.

Фари затопили світлом кабіну пікапа, наближався ще один автомобіль. Ден затамував Абрин подих, але й ця машина промчала повз них, не стишуючи швидкості. Можливо, якась жінка сама, можливо, торговець якийсь поспішає додому. Недобрий самаритянин, хто б він не був, і це було добре для них, але втретє їм може так уже не пощастити. Сільські люди