Елевонда Евермонт -Еливедо - Пригоди Анджеліки і Аделі в Країні Квітів, Елевонда Евермонт -Еливедо

Розділ 37. Битва з Посухою завершення.

Аделі Фрейлез

Якби якийсь музичний інструмент потрібно було б назвати провідником магії, то це точно була б флейта. Мелодія ковдрою огортала плечі і змушувала поринати у спогади. Думати про них і знову перекручувати у своїй голові. 

І все ж це відчувалося так дивно, що я навіть не могла пояснити. Я бачила як тіні – ілюзії, одна за одною падають на землю і поволі згасають, зникаючи як мариво. А мелодія і пісня продовжувалися і здавалося, що усі інші звуки зникли, що більше нічого і нікого немає. Так дивно. 

“Аделі!”

Вперше за весь час я могла відчути це розділення. А ще побачити як виглядає – душа, різнокольоровий згусток з різних енергій знаходився, наче окремо від мене. Жодного разу я ще не бачила як вона виглядає та й не певна, що справді могла. Через трохи часу я побачила, що вона складається з різних шарів накладених одних на одний, а ще що після кожного з них є блакитна плівка, яка відділяє один від іншого. 

“Аделі час” 

Характер. Спогади. Думки. Переживання. Злети і Падіння. Бажання. Сподівання. Цілі. І так багато всього іншого. Усе це записане у нашій душі. І навіть, якщо ми забудемо – наша душа запам’ятає назавжди. 

“Аделардо” 

Чую знайомий голос, але не розумію звідки він лунає. 

“Не лізь у тему душі дівчинко. Не лізь до магічних зв'язків, які повязані на душі, інакше залишишся вічно блукати там. І повертайся – час викликати дощ!” 

Елевонда. Це правда. Душа і все що пов'язано з нею не те, про що потрібно дізнаватися. А взагалі в мене й в самої зараз на фоні грає флейта, для розуміння атмосфери книги, от і вирішила написати такий момент, ну і ще для того, щоб пояснити, чому Анджелі в реальності не могла її докликатися. 

Слова справжньої Аделарди виводять мене з цього дивного стану і я повертаюся в реальність все ще не розуміючи, де я взагалі знаходжуся. 

– Аделардо! – подруга тормошить мене за плече. 

І нарешті згадую. Країна Квітів. А у нас зараз битва з Посухою, а я знайшла час, щоб теж впасти в транс. Якщо мама нашої Анджелі має таку силу, це ще дуже милосердно, що Роза просто відпустила її. Ця жінка заставила мене відчути повагу до неї. Хто б там що не говорив, але вона справді чудова правителька. 

Потрібно знайти спосіб як активувати цей Амулет. Чомусь відчувала, що це має бути пісня.

– Мені що заспівати – іди, іди, дощику?

– Ти що смієшся, – шарпнула мене за рукав, Анджелі і тільки зараз я зрозуміла, що сказала вголос, – це треба щось в стилі Елінго. Es Talri el Tamlierra.

– Ні, не це, – заперечно махнула рукою, – Фрезія чи можливо ще декілька хвилин протягнути час? 

– Двадцять секунд ще є. 

Рішуче киваю. Усі знають як дедлайни заставляють людей швидко діяти. 

Часу на роздуми не має. З неймовірною швидкістю перебираю варіанти, стараючись згадати, хоча б щось, що може стати в нагоді. 

14 секунд. 

Десь на фоні хтось рахує секунди. Чи може це в мене вже свідомість пливе?

І тут мене осінило. Я повинна ризикнути. І всю відповідальність взяти на себе. 

10 секунд.

 – Анджелі просто співай за мною, добре, – прохально дивлюся на неї. 

9 секунд. 

Подруга, наче лише чекала, притискає кулон до мого амулету. 

7 секунд. 

Вони відділяються від нас зависаючи в повітрі і їх огортає яскраве синє світло.

4 секунди. 

Мої руки здіймаються в повітря. Закликаю дощ.

– Тельаморі ель сан льорте.

Час вийшов. Ми встигли заспівати. 

Леанора грає нову мелодію, таку давню як сам світ, яка додає впевненості і веде нас до потрібних слів, підштовхуючи у потрібному напрямку.

– Ельві льотар альте, – Анджелі завагавшись лиш на мить швидко підхоплює, приєднуючись до мене.

– Альте лі рейне альєде…

Небо поступово закриває важкими сірими хмарами, які швидко приховують сонце, а на землю падають перші краплі дощу. 

Я бачу як Фрезія і Роза радісно уміхаються, а у їхніх очах з'являються сльози щастя і полегшення. 

Слова так легко складаються в рядки, наче ми все життя співали цю пісню разом. Хоча хто його знає, може у якомусь з минулих життів ми вже робили це? 

Чисте повітря наповнює легені і з'являється почуття свободи, наче ми й самі як наші артефакти витаємо над землею. 

Так легко, спокійно і лише звук дощу зливається з звуком флейти утворюючи невимовну гарну нову мелодію. 

З кожним рядком пісні дощ ставав все більшим. Блискавки, з'явилися у небі і це видовище захоплювало, коли ж мій погляд опустився вниз – я завмерла. 

Від ілюзій, які починали вставати у той момент, коли маки зникли з поля, більше не залишалося ні згадки. Посуха ж стала зовсім звичайною, вона розгублено стояла посеред цієї зливи, сукня більше не підіймалася над землею, а лахміттям прилягала до її тіла, будучи обірваною у різних місцях. Вона більше не була величною лиходійкою, і це змусило мене відчути зловтіху. 

Що ж думаю Анджелі б описала її значно оригінальніше, точно додавши щось зі своїх фразочок про побиту життям собаку, чи щось таке.  

Хоча, моїми руками теж вже давно стікала вода і думаю Анджелі, точно думала про те, що так і душ можна прийняти. 

І все ж, цей дощ був приємним, таким якого вже давно очікувала земля і люди, які тут живуть, чи точніше чарівники. 

– Досить! – почула я крик Посухи, – Зупинися уже нарешті, Аделі. 

Але я не чула її. Щасливі усмішки інших не дозволяли мені замовкнути, ні на мить не перервавши пісню. 

А потім я побачила дещо зовсім уже незвичайне – місце де стояла Посуха, а ще раніше її армія – було вкрите зеленим килимом трави. 

А потім і сама Леандра, розчиняється у цій зливі, наче їй там і зовсім не було. 

Саме на цьому моменті я переглянулася з Анджелі ми з усмішками доспівали. 

–  Ен невельрі ель сан льорте. 

–  Фер альє фльорте ті ельче. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍