Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

загинув, — відповів Мусій. — А-але в-він казав мені ті ж самі с-слова, що й т-ти.

— Де Яремко? — скочив на рівні ноги Недайборщ.

— Був тут… Але перед вашим приходом зник. Боюсь, що заліз на одну з фелук з людьми від таємної дефтерхани.

— З таємної дефтерхани? — запитав Недайборщ. — А був серед тих людей чоловік… ну, як тобі сказати…

І Недайборщ почав описувати зовнішність сеньйора Гаспареоне.

— Був, — коротко відповів Мусій. — А що?

— А те, що я не знаю, яке повинно статися чудо, аби урятувати твого брата! Якщо Яремко поліз на фелуку, — поволі мовив Недайборщ, — отже, він щось запідозрив, або про щось довідався… Ану, — гукнув він на козаків, — допитати геть усю команду, може, хтось щось чув! А ти, — блиснув очима на Мусія, — будеш перекладачем! Якщо добре постараєшся, то заберемо з собою на Вкраїну.

— Перекладати я тобі буду, — сказав Мусій, — а от на Україну з тобою не поїду. Мені ще треба добудувати мечеть Османіє.

— Ну, не іродова душа?! — визвірився Недайборщ. — Та я тобі зараз голову відрубаю!

— Не треба рубати зараз, — спокійно, навіть не заїкаючись, відповів Мусій. — Я п-побудую Османіє — тоді й рубай. А, крім того, у в домі зберігається рукопис великого нашого математика і звіздаря Атанасія Слабошпицького. Як я загину, то й рукопис загине.

— Гаразд, — погодився Карпо, втикаючи в зуби люльку. — А зараз ми допитаємо тих песиголовців.

Розділ одинадцятий, що розповість про завершення морської битви при вході в Босфор, про Яремка і Бібігуль, про Гаспареоне й Олександра Чорногорського, про Надир-бея й мімара Мусу

Замість дозволу великого султана Мустафи покликати з Ячакова ескадру Шакір-реїса поштове судно привезло невтішні вісті: передмістя Стамбула палають, по Босфору ганяють козацькі чайки, а поштове судно ледь прорвалось у Чорне море, бо його обстріляли гармати з фортець. Схоже на те, що гяури, поки три ескадри намагалися відтіснити козацьку армаду на північ, устигли дійти до Стамбула. У столиці — страшенний переполох, ходять чутки, ніби це таки пішим строєм прибули від Синопа загони визволених козаками невільників.

Думки трьох реїсів були різні. Ескадра з Егейського моря рвалася в бій, стамбульська ескадра, добре-таки пошарпана в попередніх боях, хотіла повертатися назад захищати столицю. Реїс ескадри з Мармурового моря схилявся до думки, що треба рятувати життя султана Мустафи і громити гяурів, які висадилися на священну землю Османської імперії.

Тим часом буря вщухла, вітер змінився — спочатку на східний, а далі — на північний. І тепер уже туркам доводилося йти на своїх неповоротких суднах проти вітру, тимчасом як козацькі чайки, швидкі, мов стріли, й люті, мов оси, під попутним вітром кинулися на ворожі кораблі.

Козаки відсікли одну ескадру від другої, далі — другу від третьої, вони несподівано стали виходити позаду галер і шарант, які силкувалися продовжувати рух на північ. Рух на північ під прицільним вогнем невеликих, але невмовкаючих козацьких гармат ускладнювався несприятливим вітром; і ось уже кілька важких, добре озброєних шарант і галер зіткнулися одна з одною, протаранивши борти. Залунали розпачливі вигуки, турки покотилися з палуб у море…

І тоді капудани, не чекаючи команд своїх реїсів, почали розвертати свої бойові кораблі і, ловлячи у вітрила попутний вітер, втікати на південь, до Босфору, під прикриття своїх фортець з гарматами, не знаючи, що ті фортеці вже в руках козаків Недайборща.

Козацькі чайки не відставали від турків, вони гнали їх на Стамбул.

Три фелуки, що проскочили крізь стрій турецьких кораблів, які втікали на південь, ішли назустріч козацьким чайкам. На щоглі передньої майорів прапор з хрестом, а на носі стояв патлатий грек і щось вигукував.

Олександр разом з Петром стояв біля намету на чайці й дивився, як наближались невеликі суденця.

— Що за фелуки? — запитав він у Скрипника. — У нас таких не було. Може, десь донці захопили?

Море шуміло, і тому слів того, що стояв на носі фелуки й кричав, не можна було розібрати.

— Підождемо, поки підійдуть ближче, — промовив Олександр.

— Графе, зайди в намет, — раптом промовив Йован, який досі мовчки сидів неподалік.

— Остогидло сидіти в темряві, — заперечив Олександр.

— Я кому сказав? — розсердився Йован. — Тобі мало того, що тебе Джузеппе кидав у воду?

— Мало, — намагався віджартуватися Олександр, але втрутився Петро:

— Справді — сховайся.

— Ви що — змовилися? Погляньте на їхній прапор!

— Зайди в намет, — знову суворо нагадав Петро.

Фелуки були вже зовсім близько. Грек на передній кричав, радісно простягаючи руки вперед.

— Що він кричить? — запитав Максим, який сидів на веслах разом з іншими козаками.

— Кричить, що вони — грецькі повстанці, які вирішили приєднатися до війська Ях’ї, — сказав Петро. — І ще кричить, що вони їдуть вклонитися султанові Ях’ї, який захищає християн в Османській імперії…

І тоді Петро закричав по-грецьки:

— Ану, зупинитися! Вбік, убік!

Проте на фелуках ніби не зрозуміли його наказу. Суденця йшли просто на отаманську чайку. Чайки, що йшли поряд з отаманською, не збавляли ходу, але схоже було на те, що жодна з них не встигне загородити дорогу грецьким фелукам.

Несподівано з середньої фелуки пролунав пронизливий крик:

— Стріляйте! Тут Гаспареоне!

Ніхто не зрозумів, що то за крик. На передньому суденці стояв бородатий розкошланий грек і вигукував по-грецьки:

— Слава султанові Ях’ї! Ми цілуємо йому ноги!

Із середньої фелуки хтось стрибнув у воду, за ним майнула ще одна тінь і теж опинилась у воді, і з води знову пролунав крик:

— Стріляйте! Тут Гаспарео…

Йован, не цілячись, вистрелив з мушкета в якісь дивні мішки, що виглядали з-за борту середньої фелуки. І раптом здійнявся вогняний фейерверк, а за мить гримнув вибух — і те, що тільки-но було фелукою, полетіло на всі боки.

Переднє суденце, що було вже за кількадесят кроків від отаманської чайки, підстрибнуло на хвилях, дало сторчака у воду й перевернулось, а з чайки зірвало намет.

Тоді Йован схопив другий готовий до стрільби мушкет і вистрелив в останню фелуку. І знов над морем пролунав вибух.

— Лови тих, хто в морі! — наказав Петро. — Щоб жоден не пішов на дно!

Яремко, тремтячи від холоду, сидів в отаманській чайці. Біля нього тремтіла Бібігуль. З Яремка сяк-так зняли одяг, почали переодягати хлопця в сухе, а Бібігуль не дозволяла доторкнутися до себе. Яремко весь палав, у нього був жар, і він безтямно повторював:

— Гаспареоне! Гаспареоне! Гаспареоне! Гаспареоне!

Бібігуль мовчала. Вона наковталася води, кашляла, її теж била пропасниця, і вона дивилася довкола переляканими очима.

Зв’язаний Гаспареоне лежав біля ніг Петра. Його таки впіймали, хоч він і