Микола Іванович Костомаров - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров

— Тату, я давно не бачилася з Олесею, — ласкаво цілуючи батькову руку, промовила Дарина.

— А завтра ми привеземо її додому!

— На них можна полишити дитину, — вступилася й пані.

— То хай буде по-вашому, нехай лишається; але щоб завтра надвечір була вже дома. Ну, дочко, бувай здорова!

— Спасибі, тату! — Дарина знову поцілувала руку батькові й матері і, обійнявшись з Олесею, весело побігла до хати. — Слухай, серденько, Іван Богуш сьогодні приїхав, який гарний та веселий, та гострий. Ще гарніший зробився і... — не докінчивши, перебиваючи саму себе, шепоче Олеся Дарині: — Поспішав, каже, щоб тебе побачити, — і ллються безкінечні уривчасті фрази, вигуки: «Боже мій, лишечко моє, щастя моє!» — і все більше запалюються червоні Олесині щічки.

А в отця Андрія вже все готове для прийняття дорогих гостей: на широкому подвір’ї білими довгими смугами розстелено полотнища, на яких стоять миски з борщем, кашею, холодцем, варениками, ковбасами... а посередині двору пишаються два барила з медом і горілкою. У світлиці чекають найпочесніших гостей. Тут все прибрано по-празниковому: підлогу посипано піском, біля ікон білі, гаптовані рушники, цілі вінки квітів, жевріють лампадки; довгий стіл поверх дорогоцінного килима накритий тонким білим обрусом і заставлений вишуканими чарками, кубками, полумисками.

Попадя оглянула все хорошенько: непогано, гості вдовольняться, маємо чим почастувати!

— В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! — пролунало за дверима.

— Амінь, — відповіла вона.

На порозі появився отець Андрій з гостями. Почалися традиційні церемонії, предковічні звичаї, давні і непорушні. Нарешті отець Андрій, підтримуючи рукою широкий рукав ряси, врочисто благословив трапезу, і гості посідали за стіл. Нібито щось підштовхнуло Дарину; вона підвела очі: просто перед нею сидить той самий козак і знову пильно дивиться на неї... Дивне й незрозуміле почуття охопило Дарину: і вона не може одірвати від нього очей. Ох, і гарне ж у нього обличчя, не те щоб і дуже вродливе, а побачиш хоч раз — ніколи не забудеш. На високе чоло красиво лягають хвилясті темні пасма волосся, чорні брови трішки насуплені, шовкові вуса... вуста посміхаються трохи сумно... та головне, — очі, світлі, сталеві, здається, ллється з них світло, і такі вони чудовні, ніби промовляють щось, тільки Дарина ще не може їх зрозуміти... і страшно, і любо!

— Ну, пане Романе, поїздив ти по світах немало, повідай нам, що робиться в далеких краях заморських, — запросив до бесіди священик.

Козак перевів погляд на нього. Розмова зайшла про далекі країни. Дивні речі розповідав пан Роман і як цікаво! Слухає Дарина і їй-право, широкі обрії розкриваються перед нею: бачить вона розкішні королівські двори; прозирає в дрімучих лісах старовинні монастирі, похмурі келії ченців... і страшно їй і чудовно!

— А як же з вірою? — перебив батюшка. — Чи в благочестії пробувають чужоземці?

— Ах, отче, отче! До Карпат ще наша віра, а далі — католицька. Там уже ксьондзи та єзуїти володіють світом: в ім’я Христове ріжуть, палять, меч і вогонь пройшов через весь край!

— Заступи, спаси й помилуй! — батюшка перехрестився; на всіх обличчях з’явилося напруження; попадя зблідла.

— Ех, рушити б нам та провчити цих католиків! — докинув старий, поважний козак.

— Та і в нас під боком вони водяться! — зауважив інший.

— Правда, панове: король без грошей, магнати свавілля чинять, люди вбогі скаржаться... не тим вже духом Польща диха! — вигукнув Роман.

— Ой, буде колись їм похмілля! — озвалися голоси.

— Бог люби єсть, братове, — сказав батюшка.

— Так, так, отче, саме люби єсть, — проказало за ним кілька сивих чуприн.

Розмова зайшла про далекі країни; Роман розповідав про неприступні гордовиті замки, про величні собори, про різні хитрі машини...

— Ото ми все слухаємо й дивуємося, а у пана Романа порожня чарка! Гей, пане, налий собі отого угорського, не згірш за королівське буде! Та кланяйся ж, матушко! — повернувся до дружини отець Андрій.

— Дякую, вже пив, досить.

— Е, не можна, пане: хто чарки лічить, той добра не зичить.

— За здоров’я ясної панночки! — тихо вимовив пан Роман через стіл до Дарини.

Вона низько опустила голову, а він знову ласкаво зазирнув їй в очі.

Слухає Дарина, не наслухається...

— Ех, панове! — вигукнув хтось і вдарив кулаком по столу. — В гостях добре, а вдома краще!

— Панове, за волю, за наш край! — отець Андрій високо підняв важкий кубок.

— Віват, віват! — пролунало навкруги.

Обід завершується. За стародавнім звичаєм, поставивши на срібну тацю коштовний кубок, низько вклоняючись, Олеся обійшла всіх гостей:

— За неньку — повненьку, за отця — до кінця, а за милу — цим, щоб було весело всім, — припрошує Олеся Івана Богуша, а оченята її так хитренько усміхаються

з-під опущених вій. Ой,