Мігель де Сервантес - Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)

щоб йому постелили й принесли приладдя до письма. Так же й зробили, уклали його в постіль і повиходили всі, бо він так хотів, ще й двері замкнули. Зоставшись у кімнаті сам-один, так пройнявся весь своїм нещастям, що непохибно відчув близьку свою кончину, тож і надумав з'ясувати на письмі, що довело його до нагальної смерті. Почав писати, та так і не дописав до кінця, бо духу вже не стало: сконав, сердега, з того жалю, що напитав собі безрозсудною своєю цікавістю. А господар ждав, ждав, що вже ніби [233] пізно, а гість усе голосу не подає, та й увійшов до Ансельма в кімнату глянути, чи не погіршало йому, аж він лежить долілиць, половиною тіла на ліжку, а другою на столі, коло списаного паперу, ще й перо з руки не випало. Господар підійшов до нього, окликнув спершу — не озивається, схопив за руку — аж вона холодна: вмер. Без міри здивований і засмучений, покликав він домівників своїх, аби вони були свідками нещастя, яке спіткало Ансельма, а потім прочитав листа, написаного, як він упізнав, власною рукою небіжчика. В листі ж тому ось що стояло.

"Безглузде й безрозумне бажання збавило мені віку. Коли звістка про мою смерть дійде до Камілли, нехай вона знає, що я прощаю її: несила була їй чудеса творити, і я даремно вимагав сього од неї. А якщо я сам був причинцею своєї ганьби, то немає рації..."

Ось поти було Ансельмового письма — в тій хвилі, не докінчивши речення, докінчив він дні свої. Назавтра господар дому переказав сумну звістку родичам покійного — ті вже знали про його лихо, знали також, що Камілла перебуває в монастирі і ледве не помандрувала слідом за своїм мужем на той світ — та не за ним вона жалкувала, а журилася, що коханець десь іщез. Кажуть люди, що, вдовою ставши, не хотіла вона ані з монастиря виходити, ані постригу приймати, та через деякий час дійшла до неї чутка, що Лотаріо загинув у бою, що сточив пан де Лотрек із преславним отаманом Гонсалом Фернандесом Кордов-ським (було се в Неаполітанському королівстві, куди подався невірний друг із запізнілим каяттям своїм). Як дізналась про те Камілла, одягла черниче вбрання та й померла невдовзі з жалю і смутку великого. Отак із божевільного почину дійшли всі троє дочасного кінця.

— Повість мені сподобалась,— промовив священик,— от тільки зроду не повірю, щоб так воно і справді було. А коли ся історія вигадана, то вигадано її не дуже вдало: не можна собі уявити, щоб де знайшовся такий нерозумний муж, як Ансельмо, і робив отакі ризиковані випроби. Нехай би ще коханець вивіряв отак коханку, то річ можлива, але щоб муж свою жону — то вже ніколи в світі. Ну, а сама розповідь така добра, нічого не скажеш.

РОЗДІЛ XXXVI,

де оповідається про інші незвичайні події в тій же таки корчмі

Поки те діялось, корчмар, що стояв при в'їзній брамі, сказав:

— О! їде сюди ціла валка подорожніх. Як завернуть до нас, то гуляй, душа!

— А що там за люди? — поцікавився Карденіо.

— Четверо верхівнів,— одказав корчмар,— на коротких, бачиться, стременах, із списами й тарчами та з чорними заслонами на виду коло них жінка в білій одежі, на сідлі-колисці, обличчя їй так само запнуте, а ззаду ще двоє пахолків піших. [234]

— Чи вже близько? — спитав парох.

— Близько,— одказав господар,— вважай, приїхали.

Сеє почувши, Доротея запнула собі обличчя, а Карденіо пішов у комірчину до Дон Кіхота; ледве вони встигли це зробити, як до корчми в'їхали вже всі подорожні, про яких говорив господар. Чотири вершники, всі, як один хорошого росту й гожої постави, зіскочили з коней і допомогли зсісти дамі, що їхала в жіночому сідлі; один із них узяв її на руки і посадовив у крісло, що стояло біля дверей тієї комірчини, куди ото сховався Карденіо. За весь цей час ні вона, ні її супровідники не відслонили облич своїх і не промовили ні слова, тільки як у крісла сідала, зітхнула глибоко й руки опустила, мовби недужа була чи знемо-жена. Пахолки піші одвели коні до стайні.

Парох до всього того пильно приглядався — цікаво йому було знати, що воно за люди такі, що заслон не знімають та все, знай, мовчать. От він і пішов до слуг на довідки, спитав у одного.

— Та Бог їх святий знає, хто вони такі,— одказав пахолок.— Видно тільки, що пани якісь великі, особливо той, що то брав на руки тую он пані, що ви, добродію, бачили. Се я тим кажу, що всі інші ставляться до нього з шанобою і завсігди те роблять, що він загадує чи наказує.

— А хто ж така ота пані? — допитувався парох.

— І сього вам не скажу,— відповів пахолок,— бо скільки їдемо, я і в образ її не бачив, тільки чув не раз, як вона стогнала та зітхала, от-от, здавалось, душі пуститься. Воно й не дивина, що ми з товаришем не гурт про них знаємо, бо щойно від позавчора їх супроводимо: здибали вони нас по дорозі та й поєднали-намовили, щоб разом із ними до Андалузії правитись. Добру, кажуть, дадуть плату.

— Може, ви хоть чули з розмови, як когось із них зовуть? — питав далі парох.

— Та ні-бо, не чули,— одказав пахолок,— подорожують усі мовчки, що аж диво бере, тільки й чути, як та бідолашна пані зітхає та хлипає, аж жалько: певно, неволею її кудись везуть. Як з убрання судити, то вона, мабуть, черниця, або ще білиця,