Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

Передвісники таки помирають.

Можливо, це інша сторона спалаху. Коли хтось вирішує вбити навмисно, темрява поглинає його зсередини. Просто він цього не помічає, бо дальтонік. Святослав встиг обміркувати це, перш ніж Єфим, нарешті, відповів.

– Так, але давай зараз в автомобіль, гаразд, – скривився від болю Єфим. – А ще... дякую.

Шкутильгаючи, підтримуючи одне одного, вони дійшли до «Daewoo» і всілися в салон. Святослав сів на водійське місце того самого авто, де на кермі писалося: «Хто наступний, Біллі». Усередині звичайно було прохолодно, і ледь відчутно пахло малиною.

– Ось ключ, – сказав Єфим, протягуючи руку. – Я забрав його з кишені п’ятнадцятого, ще в музеї, коли подумав, що він уже мертвий.

Святослав узяв ключ, пильно оглянув його. На вигляд – звичайний, нічим не примітний, особливо якщо не зважати на те, чий двигун він пробуджував. Вставивши його в замок запалювання, він повернув.

Двигун заворкотів з першої ж спроби. «Leganza» ожила, ніби чекала цього моменту, й дозволила Святославу покласти руки на кермо. Хоча йому здавалося, що автомобіль мав би якось пручатися, усвідомивши, що до нього торкається чужинець, а не його справжній господар.

– Що не так? – запитав Єфим, спостерігаючи, як Святослав застиг із руками на кермі.

– Та ні, нічого, – відповів той, усе ще не вірячи, що машина слухняно завелася.

– Так тисни скоріше на газ, і забираймося звідси! – наполіг Єфим.

Святослав глибоко вдихнув і натиснув на педаль. «Leganza» рушила з місця, впевнено прорізаючи дощем просочене повітря.

Як тільки вони заїхали за ріг, позаду з'явилися поліційні екіпажі. Сині й червоні проблиски освітлювали фасад музею, а звуки сирен лунали дедалі гучніше, проте їх уже не могли наздогнати.

– Що це все означає? Якого взагалі дідька? – Святослав кинув роздратований погляд на Єфима, не вірячи, що бачить його поряд із собою в «Daewoo».

– Я все поясню, – спокійно відповів старий, хоча вигляд його був далеким від спокою. Він старанно перебинтовував свою прострелену ногу скотчем, знайденим у бардачку, ніби це була буденна справа.

***

– Та я ж вас майже кожної неділі стриг у перукарні! – вигукнув Святослав, стискаючи кермо, поки «Daewoo» мчала нічними вулицями. – Ми ж розмовляли про політику, пенсію, про те, як болять ноги в дощ. А тепер ви, з револьвером у руці, стріляєтеся з тим навіженим, як справжній ковбой у вестерні, й заявляєте, що ви Лестер! Оце так трясця!

– Так, знаю, це все доволі складно, але моя дружина Лейла і я працювали разом, як Лестер, – Єфим зробив останній оберт навколо ноги й перекусив клейку стрічку. – Саме в день, коли ми домовилися з тобою зустрітися, той мерзотник, – він стиснув кулаки, ніби намагаючись стримати біль і лють – коли мене не було вдома, прийшов і застрелив її. Я пішов до клятої «Розетки»... Вона замовила нам нову постіль. Просто нову постіль...

Старий відкинувся на сидіння, наче ці слова висмоктали з нього останні сили.

– Та це, мабуть, уже не важливо, – додав він тихіше. – Ми розшукували вас усіх... Ось, перемотай живіт, зупиниш кров.

Святослав взяв моток і, намагаючись однією рукою керувати автомобілем, іншою взявся заклеювати живіт. Про такий спосіб зупинки крові перукар теж знав: на передовій, коли не було бинтів під рукою, на перев’язки йшло все підряд.

– Нас!? А хто це "ми", і навіщо нас взагалі шукати?

Єфим зітхнув.

– За всі роки вас з'явилося на світ двадцять шість. І тільки з п’ятнадцятого, – він кивнув за спину, маючи на увазі Мерця, який тепер дійсно був мертвий, лежачи біля музею обличчям у калюжі, або вже у швидкій, – все й почалося.

Бачачи, що у Святослава не дуже виходить, так би мовити, бинтуватися й керувати одночасно, старий запропонував свою допомогу.

– Що почалося? – перепитав Святослав, приймаючи допомогу від Єфима, не зводячи очей з дороги.

– Перших вісім плодів, що були піддані проєкту під назвою «Сини Єлесейові», я не знав. Мене до експериментів долучили пізніше, з дев’ятого плоду. Перевели з лабораторії, що займалася виведенням клітин та антидотів, – він трохи затих, роблячи останній оберт скотчу навколо Святославового тулуба, – до секретної лабораторії, де займалися виведенням плодів з особливим даром.

Опускаючи одяг на місце, Святослав мовив:

– Виведенням плодів? Ви про ананаси? Не верзіть дурниць!

Тим часом злива лише розбурхувалася, заливаючи лобове скло «Daewoo Leganza». Щітки не встигали змахувати потоки води, які стікали з поверхні, ускладнюючи видимість. По дорозі текли цілі ріки, особливо під бордюрами, де вода збиралася в невеликі вируючі потоки.

– Як відомо, людський мозок працює на п’ятдесят-шістдесят відсотків від усієї своєї потужності. Але в таких, як ти, Святославе, нам вдалося пробудити інші відсотки, – почав пояснювати Єфим, ретельно добираючи слова. – Увімкнення повністю всього мозку, обох півкуль – лівої та правої – ще в фазі плоду, не ембріону, а саме плоду, дало результат, яким власне є ти. І ще з десяток подібних до тебе. Ти – двадцять перший.

Святослав стискав кермо, намагаючись встигати за думками, що хаотично роїлися в його голові. Злива гриміла все сильніше, а слова Єфима звучали майже нереально серед гуркоту грому.

– То в мене ще й номер є, як у тих курчат на птахофабриці? А як же мої батьки? Вони що, теж проєкт?! Чому я взагалі маю цьому всьому вірити?! – Святослав кинув погляд на Єфима, ледь стримуючи обурення, але дорога вимагала уваги, і він швидко повернув очі на мокре скло.

Стрілка спідометра «Daewoo» не опускалася нижче дев’яноста кілометрів на годину.

– Давай полегше, – спокійно мовив Єфим, він же Лестер, киваючи на залиту водою дорогу. – Зменш швидкість хоча б до шістдесяти, потреби летіти так вже немає. – Він повернув голову назад, вдивляючись у темряву позаду машини. – Хвіст, наче, як в нас не з’явився.