Альфред Деблін - Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін

мене. Ось так, тепер ні майстерні, ні жінки у мене. А крихітка Міца? От же сучий син, той Райнгольд! Вона ж зі мною гуляла, про нього не хотіла й чути. Зі мною на вечірку пішла, а як ми з нею цілувалися, поки алеєю їхали, а він узяв і забрав її у мене, бо зі мною можна робити що завгодно. І який же він покидьок, просто взяв і вбив її, клятий душогуб, бо вона його не захотіла, а тепер корчить із себе великого пана, а я примудрився обпекти собі руку, ще ж і помагав йому труп переносити. А він закінчений бандит, справжнісінький убивця. Ще й міг би все на мене звалити, довелось би тоді страждати за цього негідника. Який же я осел!

Пильнуйте за Карлом-бляхарем, з чоловіком явно щось коїться

А Карл-бляхар усе шукає когось, з ким міг би щиро побалакати. От сидить якось він у шинку Александерквелле, що навпроти Тіца, а поряд двоє вихованців із сиротинця і ще якийсь тип, каже, що займається різними ґешефтами — всім, що під руку підвернеться, а взагалі за фахом він стельмах. Сидять вони разом за столиком, їдять сосиски. Молодий стельмах уміє добре малювати, він дістав свого записника й малює там різні сороміцькі картинки — голих дівчат, чоловіків і всяке таке. Хлопці із сиротинця у захваті, а Карл-бляхар зазирає через стіл у записник й думає: справді добре малює. Трійця постійно регоче, а ті двоє із сиротинця аж надто збуджені, виявляється, вони перед цим були на Рюкерштрасе, а туди якраз облава наскочила, але вони встигли вислизнути через задні двері. От бляхар підвівся й пішов до шинквасу.

Аж тут якраз поміж столами повільно йдуть якісь два типи, поглядають праворуч і ліворуч, заговорили з одним, той показав свої папери, вони щось там перевірили, обмінялися кількома словами, й ось уже ці двоє стоять перед столиком, за яким сидить наша трійця, ті перелякалися, але не дають взнаки, а поліцаї спершу мовчать. За столиком далі балакають, ніби нічого не сталося, ну ясно, це поліцейські агенти, ті, що були у кнайпі «Рюкерділе», вони нас тоді помітили. А стельмах знай малює свої сороміцькі картинки, не звертаючи уваги на тих двох, аж ось один із них прошепотів йому на вухо: «Кримінальна поліція!», відгорнув полу піджака, а на камізельці в нього жетон. А другий тип так само звернувся до двох із сиротинця. Ті не мають жодних паперів, а у стельмаха лікарняний листок та лист від якоїсь дівчини, тож усі троє мусять пройтися до відділка на Кайзер-Вільгельмштрасе. Хлопці одразу зізналися, звідкіля вони, але потім вражено витріщили очі, коли їм сказали, що ніхто їх на Рюкенштрасе не помітив, а у кнайпі до них підійшли цілком випадково. То якого біса ми розпатякали про те, що втекли із сиротинця? Всі розсміялися. Поліцай поплескав їх по плечу: «Ото вже директор зрадіє, що ви знайшлися». — «Та він у відпустці». Стельмах стоїть у відділку разом з поліцаями, йому вдалося легко викрутитись, адресу вказав правильну, лише руки в нього надто м'які як для стельмаха, один із агентів ніяк не міг зрозуміти, в чому тут справа, крутив його руки так і сяк, а той каже, що вже цілий рік сидить без роботи, знаєте, що я про вас думаю, каже поліцай, думаю, що ви один із «теплих братів», одне слово, голубий, а той, мовляв, і знати не знає, що то воно таке.

І вже за годину стельмах повернувся до кнайпи. А Карл-бляхар усе ще сидить там за столом, тож стельмах одразу й підсів до нього. Вже була дванадцята, коли Карл почав його розпитувати: «А з чого ти живеш?» — «Та з чого доведеться. А ти чим займаєшся?» — «Що підвернеться, тим і займаюся». — «Не довіряєш мені, боїшся сказати?» — «Але ж і ти не стельмах». — «Я такий самий стельмах, як ти бляхар». — «Оцього вже не скажи. Подивися на мою руку: бачиш, як попік? Я й слюсарною справою займаюся». — «На цій справі ти, напевне, й обпікся?» — «Та з тої справи нічого не вигоріло». — «А з ким же ти працюєш?» — «Ач який хитрун, усе хочеш знати». І Карл далі розпитує стельмаха: «А ти в якій спілці?» — «Шенгаузерський квартал». — «То ти ходиш до «Кеґельклубу?» — «А ти що, також там бував?» — «Та хто ж не бував у «Кеґельклубі»? Можеш поспитати, чи знають тамтешні завсідники Карла-бляхаря. До речі, там у вас ще є Пауль-каменяр». — «А ти його знаєш? Так це ж мій друг!» — «Ми колись разом із ним у Бранденбурзі[208] сиділи». — «Точно. Він там справді був. Послухай, а ти можеш п'ять марок позичити, бо у мене ні гроша, моя господиня погрожує викинути на вулицю, а в Авґустівський притулок я не піду, там постійно в якусь халепу втрапиш». — «П'ять марок? Тільки й усього? Та будь ласка». — «Красно дякую. Ну так, може, нарешті про ґешефт поговоримо?»

Стельмах виявився спритним хлопцем, тягається то з дівками, то з хлопами. А коли опиниться на мілині — позичає або краде. Тож він, бляхар і ще один з Шенгаузерської спілки вирішили діяти самостійно, швиденько взялися до роботи й прокрутили кілька справ. А що й де можна потягти, стельмаху підказали у спілці. Спершу вони поцупили два мотоцикли, тож у них з'явилася можливість вільно пересуватися й добутись навіть до околиць міста. Тепер вони не були прив'язані до Берліна, і якби трапилася нагода, могли б попрацювати й у передмістях.

Діло, яке вони вирішили провернути, виявилося доволі кумедним. На Ельзасерштрасе є крамниця готового одягу, а в спілці знайшлося кілька кравців, через яких можна було вигідно збути весь товар. І от підійшли вони до тієї крамниці десь близько третьої ночі, стоять біля дверей, аж тут — сторож, який саме робив обхід. А стельмах і питає його, що то за крамниця в цьому будинку, тут інші пристали до балачки, зайшла мова про крадіжки, мовляв, зараз дуже небезпечні часи, багато хто ходить на діло з револьвером, і якщо таких хтось застукає, запросто й пристрелити можуть. Ні, кажуть інші, вони самі на таке ніколи б не пішли, та й хіба у тій крамниці, що нагорі, є що брати? Ще б пак, там повно речей: чоловічі костюми, пальта, чого лиш душа забажає. Ну то було би незлецьки піднятися туди й оновити гардероб. «Та ви з глузду з'їхали, чи що? Навіщо ж завдавати чоловіку таких неприємностей?» —