Муракамі Харукі - Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі

Я мимоволі захопився його звіриним відчуттям. І ніби почув його голос: "Не хочу хвалитися, Окада-сан, але в мене нюх просто чудовий!"

— Окада-сан! — озвався до мене хтось поруч.

Серце підстрибнуло до самого горла, наче відпущена пружина. Звідки цей голос, я не здогадувався. Я напружився, удивляючись у темряву, але, звісно, нічого не побачив.

— Окада-сан! — повторив той же голос. Низький, чоловічий. — Не турбуйтесь. Я на вашому боці. Ми з вами тут уже зустрічалися. Пригадуєте?

Так, я пригадав. Це був голос "безликого чоловіка". З обережності я не спішив відповідати.

— Вам треба негайно звідси вибиратися. Як тільки ввімкнеться світло, вони прийдуть сюди вас шукати. Йдіть за мною, бо я знаю найкоротшу дорогу.

Він увімкнув маленький, схожий на олівець, кишеньковий ліхтарик. Промінь слабенький, але достатній, щоб присвітити під ногами.

— Сюди, — квапив він.

Піднявшись з підлоги, я поспішив за ним.

— Це ви погасили світло? — запитав я його в спину.

Чоловік нічого не відповів: не підтвердив і не заперечив.

— Дякую. Ви мене просто врятували.

— Це небезпечні люди, — проказав безликий чоловік. — Набагато небезпечніші, ніж ви думали.

— А що, Нобору Ватая справді сильно побили? — запитав я.

— Так по телевізору казали, — відповів він, обережно вибираючи слова.

— Але я до цього не причетний. Я тоді перебував у колодязі.

— Ну, якщо ви так кажете, отже, так воно і є, — відповів він як щось само собою зрозуміле, відчинив двері і, присвічуючи ліхтариком під ноги, став підніматися поволі сходами. Я пішов услід за ним. Сходи виявилися такими довгими, що я вже не розумів, піднімаємось ми чи спускаємося. Та чи взагалі це сходи?

— А хто-небудь може посвідчити, що ви тоді перебували в колодязі? — запитав безликий чоловік, не обертаючись.

Я мовчав. Таких людей не було.

— У такому разі вам краще, нічого не кажучи, тікати звідси. Вони вже вирішили, що злочинець — ви.

— Хто це — вони?

Досягнувши останньої сходинки, безликий чоловік звернув праворуч і, пройшовши кілька кроків, відчинив двері і вийшов у коридор. Зупинившись, прислухався.

— Поспішаймо. Тримайтеся за мене.

Я слухняно вхопився за полу його піджака.

— Вони невідривно стежать за тим, що показує телевізор, тож, природно, ненавидять вас, — провадив він далі. — А от старшого брата вашої дружини обожнюють.

— Ви знаєте, хто я?

— Авжеж.

— То, може, знаєте, де зараз Куміко?

Він мовчав. Я ніби брав участь в якійсь грі, учепившись за його піджак: ми звернули за ріг, швидко спустилися вниз на кілька сходинок, зайшли в маленькі потаємні двері й переходом з низькою стелею добралися до наступного коридору. Дивна, заплутана дорога, якою мене вів безликий чоловік, скидалася на нескінченне борсання в материнській утробі.

— Окада-сан, я знаю не все, що тут відбувається. Мені підвладне лише фойє. Я багато чого не знаю.

— А коридорного, що гарно свистить, знаєте?

— Ні, — відразу відповів чоловік. — Тут узагалі нема жодних коридорних — ні свистунів, ні інших. Якщо ви когось такого побачите, то знайте, що це не коридорний, а щось, що прикидається ним. Почекайте, забув спитати: вам номер 208 потрібен чи ні?

— Так, потрібен. Маю зустрітися з однією жінкою.

На це безликий чоловік нічого не сказав. Не запитав, ні що це за жінка, ні яка справа в мене до неї. Він ішов коридором упевненою ходою людини, якій відомі всі входи й виходи, і тягнув мене, як буксир, складним маршрутом у темряві.

Нарешті, без жодного попередження, він раптом зупинився перед дверима. Я наштовхнувся на нього ззаду, мало не збивши з ніг. Його тіло здалося мені на диво легким, схожим на порожній кокон цикади. А проте він утримався на ногах і посвітив ліхтариком на табличку дверей. Це був номер 208.

— Двері не замкнені, — сказав він. — Ось, візьміть ліхтарик. А я повернуся і в темряві. Як зайдете, замкніться на ключ і нікому не відчиняйте. Якщо маєте справу, швидко її закінчуйте й повертайтеся до себе, звідки прийшли. Тут небезпечно перебувати. Ви вторглися на чужу територію, і лише я один — ваш союзник. Запам'ятайте це.

— Хто ви?

Безликий чоловік передав мені ліхтарик, наче естафету, й промовив:

— Я — "порожній чоловік".

Він обернувся до мене в темряві своїм безликим обличчям і чекав відповіді, але я не знаходив правильних слів. Не дочекавшись, він безшумно зник прямо на моїх очах. Щойно був тут, а наступної миті його поглинула пітьма. Я посвітив туди, де він перед тим стояв, але промінь ліхтарика вихопив з темряви тільки шматок білої стіни.

Як і сказав безликий чоловік, двері 208-го номера справді виявилися незамкненими. Ручка безшумно повернулася під рукою. На всякий випадок я вимкнув ліхтарик і нечутно зайшов у кімнату, намагаючись розгледіти щось у темряві. Як і раніше, тут панувала тиша, ніщо не ворушилося. До вуха долинало тільки постукування льоду об стінки відерця. Я засвітив ліхтарик і замкнув за собою двері. По кімнаті прокотилося сухе, неприродно дзвінке металеве клацання. На столі посеред кімнати стояла невідкрита пляшка "Cutty Sark", чисті склянки і відерце зі свіжим льодом. Притулена до вази срібляста таця, ніби нарешті дочекавшись забави, вигравала відбитим промінням ліхтарика. Наче відгукнувшись на таку можливість, пилок умить заповнив кімнату пахощами квітів. Повітря загусло, а сила тяжіння трохи збільшилася. Притулившись спиною до дверей, якийсь час я спостерігав за рухом повітря у промені світла.

Тут небезпечно перебувати. Ви вторглися на чужу територію, і лише я один — ваш союзник. Запам'ятайте це.

— Не світи на мене, — долинув з глибини кімнати жіночий голос. — Обіцяєш, що не світитимеш?

— Обіцяю, — відповів я.

36

"Дружба минулих днів"

Як розвіяти злі чари

Світ, де вранці дзвенять будильники

— Обіцяю, — сказав я, але мій голос прозвучав відчужено, ніби записаний на магнітофонну стрічку.

— Скажи, що не світитимеш мені в очі.

— Не світитиму тобі в очі. Обіцяю.

— Справді обіцяєш? Не обманюєш?

— Правду кажу. Дотримаю обіцянки.

— Ну гаразд, може, тоді приготуєш нам віскі з льодом? Мені трохи більше льоду.

Голос належав чарівній зрілій жінці, хоча звучали в ньому нотки дівчачого кокетства. Я поклав ліхтарик на стіл і, передихнувши, при його світлі взявся готувати напій. Відкрив пляшку, щипцями наклав у склянки льоду й налив віскі. Мусив стежити в голові за всім, що робили руки. На стіні в такт рухам гойдалися великі тіні.

Тримаючи дві склянки в правій руці й освічуючи дорогу ліхтариком у лівій, я зайшов у задню кімнату. Повітря в ній здалося мені холоднішим, ніж минулого разу. Сам того не помітивши, я спітнів і тепер, видно, почав відчувати холод. Згадав, що пальто скинув по дорозі.

Не забувши про свою обіцянку, я загасив ліхтарик і запхнув його в кишеню. Намацав столик коло ліжка, поставив на нього одну склянку і сів віддалік на стільці з бильцями, тримаючи в руці свою порцію віскі. У повній темряві я приблизно пригадував, де що стояло.

Начебто зашурхотіло простирадло. Жінка неквапливо підвелася в ліжку й, обіпершись спиною об спинку ліжка, взяла склянку. Легенько потрусивши кубиками льоду, зробила ковток. Наче створювала звуковий ефект для радіоспектаклю. Я понюхав віскі, але не пив.

— Давно з тобою не зустрічався, — почав я. Цього разу голос звучав природніше, звичніше.

— Невже? — сказала жінка. — Не знаю. Що значить "давно"?

— Наскільки я пригадую, рівно рік і п'ять місяців тому.

Вона байдуже гмикнула й сказала:

— Точно не пригадую…

Я поставив склянку на підлогу й закинув ногу на ногу.

— То що, минулого разу, коли я приходив, тебе тут не було?

— Та ні, була. У тому самому ліжку. Адже я завжди тут.

— Але ж я точно був у номері 208. Це 208-й?

Вона потрусила лід у склянці й хихикнула.

— Гадаю, ти, напевне, тоді помилився. Був в іншому 208-му номері. Це точно.

В її голосі вчувалася якась невизначеність, і я трохи занепокоївся. Можливо, вона сп'яніла? У темряві я зняв вовняну шапочку й поклав на коліна.

— Телефон не відповідає, — сказав я.

— Знаю, — мляво відповіла жінка. — Вони його відключили. Хоча знали, що я люблю розмовляти по телефону.

— Це вони тримають тебе під замком?

— Не знаю, що й сказати, — відповіла вона й коротко засміялася. У розтривоженому сміхом повітрі її голос тремтів.

— Побувавши тут, я потім довго про тебе думав, — сказав я, повернувшись в її бік. — Хотів зрозуміти, хто ти й що тут робиш.

— Цікаво, правда?

— Чого тільки я не уявляв собі… Та все одно ніякої певності ще не маю. Самі здогади.

— Гм… — Мої слова начебто її зацікавили. — Отже, не маєш певності? Самі здогади?

— Так, — сказав я. — І знаєш, що я тобі скажу? Я думаю, ти — Куміко. Спочатку не здогадався, а тепер усе більше в цьому переконуюсь.

— Невже? — зробивши коротку паузу, радісно спитала вона. — Отже, я — Куміко?

На мить я втратив орієнтацію. Здавалось, ніби я прийшов не туди, куди треба, і кажу щось не те й не тому, кому слід. Даремна трата часу, беззмістовні манівці. Змінивши позу, я стиснув обома руками шапочку на колінах, щоб переконатися в реальності того, що зі мною відбувається.

— Так, ти — Куміко. Бо в такому разі нитки всіх дотеперішніх розмов з'єднуються в одне. Ти постійно звідси мені дзвонила, хотіла відкрити якусь таємницю, що належала Куміко. Ту саму, якою реальна Куміко не могла поділитися зі мною. І ти намагалася це зробити звідси, користуючись словами, схожими на код.

Жінка трохи помовчала. Потім узяла склянку, знову ковтнула віскі й сказала:

— Ну що ж, якщо ти так думаєш, може, так воно і є. Може, я справді — Куміко. Хоча не впевнена… Та якщо це правда, то я мала б говорити з тобою її голосом. Хіба ні? Від цього справа ускладнюється, але якщо ти не проти…

— Не проти, — відповів я і знову відчув у своєму голосі неспокій і неприродність.

Жінка в темряві кашлянула.

— Так от, чи вдасться? — Вона знову хихикнула. — Це ж так непросто. Ти квапишся? А можеш іще побути?

— Не знаю. Можу.

— Постривай хвильку. Вибач. Гм… Зараз приготуюся.

Я трошки почекав.

— Отже, ти прийшов сюди. Прийшов, щоб побачити мене? — пролунав у темряві серйозний голос Куміко.

Востаннє я чув її голос того літнього ранку, коли застібав блискавку на її спині. За її вухами пахло незнайомими парфумами — чиїмось подарунком. Тоді вона пішла й пропала. Голос у темряві — незалежно від того, був він справжнім чи підробленим — повернув мене в ту ранкову мить.