Річард Адамс - Небезпечнi мандри

Генерал мовчки відійшов убік. Вербена поплентав за ним.

— Нікчемний боягузе! — просичав Звіробій йому на вухо. — Якщо кінчиться моя влада, то й твоїй кінець! Чи не тебе ненавидять в Ефрафі найдужче? Того кроля неодмінно треба вбити!

І знов генерал сам поліз на купу землі. Й раптом зупинився. Вербена й Будяк, витягши свої шиї, щоб роздивитися з-за генеральської спини, побачили причину. Тлайлі проповз до самого входу в тунель й лежав під купою вигребеної землі. Від загуслої крові велика вовняна кучма на голові оборонця колонії збилася в ковтуни, а роздерте праве вухо звисало донизу.

— Спробуйте-но заштовхати мене назад, генерале! — мовив він.

Несподівано з якимось стомленим, байдужим подивом Звіробій збагнув, що боїться. Чомусь йому ніяк не бажалося знов накинутися на Тлайлі! Хоч як йому не хотілося признаватись самому собі, але він усвідомив, що не спроможеться на це. «А хто ж спроможеться? — подумаввін. — Хто це зробить? Ні, доведеться прогрібати ще один тунель, дарма що всі знатимуть чому…»

— Тлайлі! — сказав він. — Ми там відкрили один вхід. Зараз я введу сюди стільки солдатів, що вони вмить розберуть цю стіну що в чотирьох місцях. Тож виходь по-доброму!

Після хвилинного мовчання Тлайлі відповів глухим, уривчастим голосом, але цілком виразно:

— Мій Головний Кріль наказав мені захищати цей хід, і поки він не відмінить наказу, я не зрушу звідси!

— Його Головний Кріль?! — повторив, вирячивши очі, Вербена.

Досі ні Звіробою, ні будь-кому з його офіцерів і на думку не спадало, що не Тлайлі, а хтось інший міг бути Головним Кролем цієї колонії. Але, певне, він не брехав! Його слова мали таку силу переконання, що ефрафанці повірили зразу. А якщо сам Тлайлі не був Головним Кролем, то десь поблизу мав бути інший могутній кріль, дужчий за Тлайлі, справдешній Головний! Кріль, дужчий за самого Тлайлі! Де ж він? І що робить цієї хвилини?

Раптом Звіробій відчув, що з-поза його спини десь щез Будяк.

— Де це пропав той молодий-зелений? — спитав він у Вербени. — Тягни його назад!

Але за хвилину підбіг не Будяк, а Жовтоцвіт.

— Перепрошую, пане! — звернувся він. — Будяк щойно поліз нагору відкритим тунелем. Я думав, що то ви послали його з дорученням, і не спитав його, куди й чого він біжить. Слідом за ним ушилися і двоє моїх солдатів — сам не знаю чому!

— Ось я їм покажу! — закричав генерал. — Ану за мною!

В голові у нього миттю визрів новий план дій. Всіх солдатів і офіцерів, усіх, кого тільки він привів сюди, треба загнати вниз і розкопати всі засипані землею ходи в цій стіні. Що ж до Тлайлі, то краще облишити його, де він є, та й не згадувати про нього більше! Надалі слід уникати боїв у вузьких тунелях, а коли нарешті з’явиться жахливий Головний Кріль, треба кагалою накинутися на нього, витягти в залу й там розправитися з ним.

Він обернувся, щоб перейти Соти, й раптом завмер, витріщивши очі. У плямі світла під пробитою стелею стояв кріль — не ефрафанець, генерал його не знав. Він був такий малий і напружено широко розплющеними очима розглядався довкола, от ніби кроленя, що вперше у житті вилізло з нори на поверхню. Ось він підніс тремтячу передню лапку й провів нею по писку.

— А це що за мана? — спитав генерал Звіробій.

— Це… це, мабуть, той самий кріль, що лежав тут, пане, — відповів Жовтоцвіт. — Ми ще тоді були подумали, що він дохлий!

— Ах, он воно що! — протяг Звіробій. — Що ж, Вербено, цей буде якраз по твоїх зубах, еге ж? Із цим ти вже впораєшся, не сумніваюсь! Та не зволікай! — наказав знущально, бо Вербена вагався, не знаючи, серйозно говорить генерал чи жартує.

Вербена знехотя рушив уперед. Навіть йому не до вподоби припав цей знущальний наказ: убити кроленя, яке ще не отямилося після тхарну. А малий тільки дивився на Вербену своїми повними скорботи очима. Ні, це не був погляд переможеного чи жертви. Під цим поглядом Вербена зупинився нерішуче, й довго два кролі дивилися один на одного в промінні непевного світла, що пробивалося у вилом. І нарешті дуже тихо, але без жодної признаки страху дивний малий кріль мовив:

— Я жалію вас усім своїм серцем! Але ви не виніть нас, бо це ви прийшли, щоб нас повбивати!

— Не винити вас? — перепитав Вербена. — В чому?

— У вашій смерті! Повірте, мені так жаль, що ви загинете!

За час своєї роботи в поліції Вербена наслухався передсмертних проклять від в’язнів, що вельми часто погрожували надприродною відплатою, десь так, як Кучма проклинав Звіробоя в ту пам’ятну грозу. Але Вербена не був би начальником поліції, коли б такі речі справляли на нього хоч якесь враження. Він і зараз був готовий почути щось таке глузливо-лайливе, адже що ще лишалося сказати будь-якому кролеві в передсмертну хвилину? Він не зводив очей із цього незбагненно-дивного супротивника — єдиного, з ким Вербені довелося зіткнутись за цю довгу ніч облоги, — і жах опосів його. Жах несли ці слова, тихі й невблаганні, що впали, мов холодні сніжинки в краю, де нема притулку. Начальникові поліції причулося, ніби в темних закутках цієї чужої нори зашепталися лиховісні привиди, він розпізнав давно забуті голоси в’язнів, кого тільки пришилось йому замордувати в ефрафанських канавах.

— Облиш мене! — закричав Вербена. — Пусти мене!

Спотикаючись, не розбираючи дороги, він знайшов-таки отвір відкритого тунелю й видерся нагору. Там наштовхнувся на Звіробоя, що розмовляв з кимось із Жовтоцвітових копачів.

Весь тремтячи й вибалушивши очі, молодий копач говорив:

— Ой, пане, кажуть, що тутешній Головний Кріль величезний — більший за зайця! А ще ж чули, як у них вила якась звірина…

— Замовкни! — звелів генерал. — Іди