Андрій Якович Чайковський - На уходах

— Гріх тобі таке говорити, — гримав сотник. — Досить для неї кари, досить. Чоловіка втеряла і з пані зробилася жебрачкою. Я їй кривди не зроблю, хоч у мене їй панства не буде.

Малого Стася переодягли в одежу Омелька. Микита напоїв його зіллям і прикрив кожухом, щоб зіпрів. Від нього не відступала бідна мати. Сотничиха принесла їй свою одежу і теплої страви. Панночкою зайнялась Одарка в своїй кімнаті. Вона прибрала її в свій найкращий одяг, в мережану сорочку, зелену спідницю, наділа на неї корсетик та ще й гарне намисто на шию з великим дукачем почіпила. Її гарну голівку і гарне, мов льон, волосся причесала і квітку почепила. Панночка ще не відійшла з переляку.

Дозволяла з собою робити, що Одарці захотілося.

— Яка ж гарна з тебе дівчина, — говорила Одарка, відступившись трохи, та приглядаючись на віддалі. — Далебі, що й рідна мама не пізнає. Ой, лишенько, була б і забула. Та ж у тебе черевиків нема… твої підрались геть, підожди, голубко, є в мене зайві і черевики, і панчішки.

Усе тобі дам, лише не будь така, мов мертва. Та дякуй Богові, що тебе із татарського пута освободив, гірка б тобі доля була. Біда нашій сестрі у татарську неволю попасти.

Тебе б одлучили од матері, од братчика, та якому препоганому туркові, у гарем продали… А як тебе звуть, панночко.

— Я звусь Марилька.

— Се по-нашому Марійка, так я тебе і звати буду, бо тамто чогось мені складно вимовляти. У тебе батько є?

— Його татари вбили, — говорила Марилька та й розплакалась.

— Так йому було на долі написано, хай з Богом спочиває, та ти, сердешна, не плач, шкода твоїх сліз, ними його із мертвих не воскресиш. Скільки то наших козаків гине, та що ж діяти?.. Ну, не плач-бо, перестань, — Одарка припала до неї, обняла за шию і стала цілувати. — Надягни ще панчішки мої, черевики, я тебе до мами твоєї поведу, вона в шпихлірі, коло твого братчика. А як його звуть?

— Стась…

— Я не знаю, як юно буде по-нашому, та я поспитаю батенька, він усе знає. Ви певно ляхи будете.

— Так.

— Ну, все одно, коли ви лише хрещені, то у нас між козаками біди вам не буде. Ну, тепер, Марійко, коли ти так гарно прибралась, я поведу тебе в світлицю та батькам покажу.

Тут сидів за столом сотник і частував старшину медом.

Сотничиха припрошувала гостей.

— Матусенько, поглянь, се моя нова подруга, зовіть її Марійкою.

Усі подивились. Дівчина вийшла напрочуд гарна.

— Здорова була, панночко, — привітали її усі.

Сотничиха поцілувала її в головку.

— Були б за тебе, небого, татари узяли великі гроші, — каже суддя, дивлячись на її вроду, а сотник перебив:

— А тепер хай вибачуть, бо не візьмуть. Чи ти, дівчино, їла що-небудь сьогодні, бо від сих цяцьків, що на тебе Одарка поначіпала, ситою не будеш.

— Я б хотіла маму побачити, — сказала Марійка українською.

— Ляшка, а по-нашому добре балакає, — відозвався дядько Явтух, що сидів зі старшиною і попивав мед.

— У мене була няня українка, та я від неї і навчилася.

— Ходи до мами, — казала Одарка і повела її за руку у шпихлір.

Челядь, що стояла на дворі і не пізнала тепер тої обідраної татарської бранки. Біля шпихліра дівчата стрінули діда Микиту, що саме виходив від хворого хлопчика.

— А як там з ним? — питає Одарка.

— Нічого, здоровий буде. Вже пріє по липовім цвіту, а се знак, що й трясці не буде, — відповів дід на ходу у сюю пасіку. к Марійка від того дуже зраділа. Пані дуже здивувалась, побачивши свою доню в такім одягу.

— А ви, мамо, як переодяглись? — спитала Марійка, побачивши свою маму одягнену в убрання сотничихи та ще з пов’язаною хусткою на голові.

Обидві посміялись із себе, перший раз засміялись після того нещастя, яке їх стрінуло.

— Слухай, Марійко, — сказала Одарка. — Коли ти чого-небудь забажаєш, зайди до мене у кімнатку.

Марійка присіла біля матері на сіні:

— Які вони всі добрі для нас, як вони нами піклуються, мов рідні.

— А я страх боялася, йдучи сюди. Мені все говорили, що то народ дикий, безсердечний, що вони до нічого більше не вдались, як у полі на панщині робити, або грабувати, а воно ось що. Як ми не раз проти них грішили, що з ними пани на Вкраїні не витворюють, а воно ось що показується.

— А я передчувала, що юно не так є, як говорили про них наші. Не раз я плакала, як покійний тато казав їх за що-небудь тяжко карати, карати без серця, без милосердя.

— Про батька не пасує тобі, доню, говорити слів догани.

Він так робив, як усі пани робили, бо всі тої думки, що українців можна удержати в послуху, не попускаючи їм ні на один волос.

— Та вже ж, воно треба було перевірити, як воно є. Скільки то сліз пролито було і за се, мабуть, нас Бог скарав, — Марійка закрила лице долонями і заплакала.

— Ніхто Божих шляхів не провідає. Коли се була кара, так ми свої гріхи спокутували.

— Дай Боже, щоб се був край нашій біді.