Володимир Кирилович Малик - Чумацький шлях

Очакова він витав у небесах, писав щодня імператриці реляції про штурм, про подвиги ввіреної йому армії, підлеглих йому генералів, офіцерів, солдатів та козаків.

Тому заява начальника штабу здалася йому відром холодної води на розгарячілу голову.

– Невже це правда? Невже ніяких запасів не залишилося?

– Не залишилося, ваша світлість.

– Що ж робити? До весни далеко…

– Треба відвести полки в глиб України, розквартирувати по селах – до весни. Там вони будуть ситі, а спатимуть в теплих хатах.

– А запорожці?

– Розпустити по домівках. Вони самі знайдуть собі шматок хліба.

Потьомкін приклав три пальці до лоба, довго думав. Врешті сказав:

– Ну, що ж – пиши наказ! Я підпишу.

Попов поклав на стіл аркуш паперу, розгорнув, подав перо.

– Наказ я написав, ваша світлість. Підписуйте!

Потьомкін набасурманився.

– Навіть так? Ти перевищуєш свої повноваження, Василю Степановичу!

– Іншого виходу немає, ваша світлість. Чи так, чи інак, а наказ все одно треба підписати! – Сите обличчя Попова було незворушне.

Потьомкін крякнув і мовчки підписав.

Того ж дня наказ був прочитаний у військах, а назавтра полки знімалися з місць і рушали на північ. До весни! Бо війна на Очакові не закінчувалася – попереду був Ізмаїл.

З козаками обійшлося легше. Хто мав домівку на Україні або якесь пристановище, де можна було пережити зиму, той, отримавши платню, вирушав негайно. Хто ж був бездомний, той залишався в Коші. Таких було небагато, і вони, всі знали, добровільно прирікали себе на холодну зимівлю і тривале голодування. Правда, залишалася надія на те, що риба в лиманах ще не перевелася, а запорожці не розучилися її ловити навіть взимку.

Івась з Керімом – а до них пристав ще й Безкровний – запаслися на дорогу в’яленою рибою і верхи вирушили в голий, засніжений степ. Їх чекала попереду далека і нелегка дорога до Лубен.

2

Василь Васильович Капніст зупинився у Безбородька. Поки граф відбував службу та клопотався про справи свого молодого земляка, той сидів третій день у його домашньому кабінеті і читав рукопис «Історії русів». Наступного дня, після сніданку, з превеликим жалем перегорнув останню сторінку. Хоча праця була ще не завершена і обривалася на смерті Мазепи, вона приголомшила поета. Вперше довелося йому читати щось подібне з вітчизняної історії. Це був не літопис і не щоденник, а серйозний історичний трактат, цільна, систематизована історія України і разом з тим гарячий заклик до відновлення втрачених вольностей, до свободи.

Василь Васильович і сам подумував про те, щоб написати щось подібне, але тепер зрозумів, що краще написати, ніж зробив це Безбородько, не зумів би. У графа були глибокі знання, досконалість стилю, а головне – гаряче серце патріота, що подвигнуло його на цю працю в ім’я народу. Книга читалася легко, з великим захопленням, особливо та частина, у якій йшлося про Богдана Хмельницького, справжнього народного героя.

Ні, краще написати неможливо! От так граф, от так молодець! Як утнув! Цю б книжку та на Україну, в кожну хату, щоб кожен знав, хто він, звідки його коріння, хто його предки, і які герої серед них були, і як кров лили за свою землю і за народ свій!

Схвильований прочитаним, сповнений незвичайних дум, вражень та поривань, він не міг сидіти в теплій кімнаті. Хотілося простору, волі, руху, спілкування з людьми. Ждати, коли приїде граф, довго. Шкода, що помер Хемніцер, розумна і щира душа. І Львова, як він дізнався, немає. Хіба до Державіна? Який він тепер? Кажуть, був губернатором у Тамбові. Змінився? Побачимо!

Він швидко одягнувся – вийшов на вулицю. Тривожити свого кучера, запрягати коней – не хотілося. Взяв візника.

Державін був дома і привітав гостя сердечно.

– Батеньку! Василю Васильовичу! – вигукнув він і широко розставив руки для обіймів. – Якими вітрами, якими судьбами? Невже щойно зі своєї благодатної Малоросії?

Сорокашестирічний поет був старший від Капніста на чотирнадцять літ. В його зачесаному назад прямому волоссі вже щедро кучерявилася сивина, від крил носа викарбувалися дві глибокі зморшки, а третя залягла між бровами і свідчила про безперервну працю його духовних сил та зосередженість думки.

Прожив він нелегке життя. Син небагатого казанського поміщика, Державін сам прокладав собі дорогу. Після закінчення казанської гімназії прибув до столиці і вступив у привілейований гвардійський Преображенський полк, але не офіцером, а рядовим солдатом, хоча багаті поміщики записували своїх синків-недоростків на військову службу з восьми-десяти років і до дев’ятнадцяти-двадцяти, поки вони ходили під столом пішки