Ігор Ільюшин - Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)

зайвий раз доводить, наскільки тісною в роки німецької окупації західноукраїнських земель була співпраця з радянськими партизанами не лише місцевих польських симпатиків комуністів, але й представників «пролондонських» військових угруповань. Утім не слід і перебільшувати значення такої співпраці, оскільки існує також чимало прикладів польсько-радянського партизанського протиборства. Так, наприклад, 25 липня 1944 р. польськими «народовцями» було вбито одного з організаторів і керівників львівської військової організації «Народна Гвардія» М. Березино[705].

Поручника Липу і бійців його угруповання, напевно, врятувало від арешту також посвідчення, видане йому свого часу командувачем радянського партизанського загону майором Гладіліним (можливо, командувачем одного з регулярних підрозділів Червоної армії). У березні 1944 р. «Віхура» за наказом коменданта округу встановив з ним контакт і передав усі наявні дані стосовно дислокації місцевих німецьких військових з’єднань, опрацьовані у Львові розвідвідділом Комендатури регіону[706].

Після допиту в НКДБ солдатів АК було звільнено. Усіх їх визнали учасниками радянського партизанського руху. Поручник Липа виїхав до Львова і там підготував для польського командування регіоном спеціальний рапорт про перебіг операції «Бужа» на підконтрольній йому території. За його наказом керівник одного з аківських загонів у селі Козаки О. Строкош («Алі») разом з А. Кундіусом виїхали до Житомира, щоб там ще раз відзвітувати про свою антинімецьку підпільно-диверсійну діяльність представникові Українського штабу партизанського руху й отримати посвідчення учасників партизанського руху радянського зразка. Після цього тих поляків, які знали російську мову, працевлаштували на керівні адміністративні посади, а з решти створили специфічне військове формування під назвою «винищувальний батальйон» для боротьби проти відділів УПА[707].

18 липня, за наказом місцевого коменданта капітана Ф. Гарволя («Дзірита»), бойові дії в рамках акції «Бужа» розпочали також бережанські загони АК. У Бережанському інспектораті діяла так звана 2-га рота 51-го піхотного полку АК під командуванням поручника З. Шинальського («Трика»). Рота налічувала близько 120 бійців. Однак, крім кількох незначних зіткнень з невеличкими групами відступаючого німецького війська, серйозних боїв рота не провела. Оточене радянськими військами, угруповання поручника Шинальського в Бережанах було роззброєне. Капітан Гарволь під час вступу до міста з’єднань Червоної армії встиг залишити його і виїхати до Львова. Поручника Шинальського неодноразово допитували в НКВС про його належність до АК, намагаючись схилити до співпраці з радянськими спецслужбами. Відомо, що пізніше поручникові вдалося якось звільнитися, виїхати до Львова і деякий час перебувати там у підпіллі, проводячи антирадянську діяльність. Більшість бійців його загону вступила до одного з «винищувальних батальйонів»[708].

У Станіславівському окрузі під час літнього наступу радянських військ єдиними діючими осередками АК, або принаймні єдиними, про які збереглися хоча б якісь свідчення, виявилися польські бази самооборони, розташовані під Стриєм і Ходоровим. Наприкінці липня — на початку серпня 1944 р. радянські війська визволили цю територію. Весь особовий склад штабу округу перебував тоді у Львові, позбавлений будь-якого контакту з територіальними загонами. Як і у випадку з Тернопільським округом, не збереглося жодного звіту місцевого командування АК про перебіг операції «Бужа» на території Станіславівщини. Є всі підстави вважати, що цих звітів і не складалося, оскільки фактично бойових дій місцеві польські партизанські загони не вели. Свідчення окремих солдатів АК з баз самооборони, на жаль, не можуть бути достовірним джерелом з перебігу «акції Б.». У них подаються фантастичні відомості про відтворені на території Станіславівського округу АК батальйони і полки, командувачі яких — учорашні курсанти конспіративних шкіл підхорунжих — мають військові звання капітанів, майорів і навіть підполковників. Так, зокрема комендант Стрийського інспекторату АК поручник З. Пацак («Анджей») фігурує як капітан, а керівник польської бази самооборони в селах Луковець Журавський і Луковець Вишньовський підпоручник Є. Поляк («Лан») — як підполковник[709].

Наскільки великими були сформовані на території підокругу сили АК, повідомляв сам підпоручник Поляк, призначений комендантом Станіславівського округу капітаном В. Германом («Глобусом») на посаду командувача так званого 48-го піхотного полку. За його спогадами, напередодні вступу радянської військової частини до сіл Луковець Журавський і Луковець Вишньовський він сформував загін кількістю 60 осіб. Бійці загону переправилися через р. Дністер і об’єдналися з іншим загоном, сформованим у районі села Корчунек Дашавський. Створені таким чином «два полки» на чолі з поручником З. Пацаком налічували загалом близько 150 осіб. Однак і вони, як зазначалося вище, жодної диверсії або бою з відступаючими німецькими частинами в рамках акції «Бужа» на Станіславівщині не провели. Доля місцевих аківських загонів була подібною до тернопільських: після роззброєння з частини польських бійців створили «винищувальний батальйон», решта опинилася в армії генерала З. Берлінга[710].

Про деякі бої з німцями в околицях Борислава, Дрогобича і Самбора повідомлялося в серпневих звітах польського командування Львівським регіоном. Так, зокрема, в лісах біля Сам-бора бої з німцями вели партизанські загони на чолі з хорунжим А. Екертом («Погардою») і підхорунжим Ю. Дроздом («Тітом»). 26 липня після відступу німецьких військ самбірські загони зайняли місто. Командування над містом перейняв комендант Самбірського району підпоручник Я. Єндрахович («Промінь»). Незабаром, однак, німці повернулися, й аківці були