Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик та падіння імперії

Я її почав переконувати, коли у двері постукали. Три дівчини, які з хутора були далекого. Тремтіли, перелякані, плачуть. Кажуть, що страшно їм додому іти.

— То залишайтеся тут ночувати, — запропонувала Поліна.

— Та не треба, проведу їх. Ходімо, дівчата, — сказав їм, а сам шепнув князівні на вухо, щоб речі збирала.

— Візьміть манліхер, — відповіла Поліна.

— Не відмовлюся, — сказав я.

Гвинтівку за плече закинув, і пішли ми з дівчатами. Вони спочатку боялися дуже, хоч не могли пояснити чого. Я їх веселити почав, різні історії розповідати, ось уже посміхалися вони, а потім і сміялися. Ішли ми лісовою дорогою, темно вже було, але я лампу гасову взяв, на палицю повісив і так світив. Ішли, я щось чергове розповідав, коли одна дівчина як скрикне. Аж підстрибнула, на землю показує, наче зміюку там побачила. Але рано ще, сплять змії. Я присвітив, і решта дівчат закричали.

— Ану припинити паніку! — наказав я, а в самого аж на спині похололо. Бо побачив я на землі дивний слід, такий, наче від коріння. Як на малюнках тих.

— «Лісні» це, «лісні»! — затремтіли дівки і давай плакати. А я зареготав.

— Оце ще дурепи! Ходімо, не звертайте уваги! От іще була одна історія! — почав веселе щось теревенити. Дівчата за мною бігли, тулилися, наче курчата до квочки. Більше не сміялися, однак і не плакали.

Довів я їх до хутора, батьки мені подякували.

— Залишайтеся ночувати, — просили мене. — Не йдіть до лісу. Небезпечно там! Залишайтеся, просимо!

Мені й самому до лісу не дуже хотілося, однак не міг я залишити Поліну. То пішов, хоч селяни мало не на колінах просили в них ночувати.

— Ні, не можу. Пані Капітоліна сама залишилася. Недобре це.

З тим пішов я. Іду, страшно у лісі. Звуки якісь, наче дивиться хтось за мною. У спині холодить, у серці коле, тікати кудись хочеться. Але це ж гріх для християнина — боятися чогось, окрім Господа. Почав я молитви читати і підбадьорився. Ішов собі лісом, славив Господа, коли як затріщать гілки позаду. Розвернувся я, посвітив лампою, а там... Матір Божа! Як вилізе щось із кущів, страшне та незграбне. Чудовисько справжнє. Я аж отетерів від побаченого. Але руки справи не забули. Вихопив я браунінг та й вистрелив у чудовисько. Хоч би що йому, біжить на мене, у гілках усе, величезною палицею махає. Тоді я вище взяв. Не в тулуб, а в шию. Воно як заверещить. А тут іще кущі затріщали. Ще одне чудовисько на мене. І ще одне. Та скільки ж вас буде? Я в те, яке найближче було, кинув лампою. Скло побилося, гас витік, та як спалахне! Аж застрибав гіллястий. Пощастило йому, що калюжа поруч була, то впав туди і збив полум’я. Я ж манліхер з-за спини вихопив і вистрелив у голову ще одному. Поточилося чудовисько, впало. Нові на мене полізли, я ще вистрелив, перестрибнув двох нападників і побіг дорогою. Гналися за мною, але коли двічі вистрелив, то зупинилися.

Так швидко, як тоді, давно вже не бігав. Примчав до будинку князівни, наче хорт загнаний. Хвилин десять стояв перед дверима, віддихатися не міг. Коли сама Поліна на поріг вийшла.

— Наче стріляли у лісі? — спитала вона.

— Стріляли, — кивнув я. — Полізла на мене всяка нечисть. Потім розповім, а поки збирайте речі.

Допомагав князівні, домовилися, що рано-вранці відвезу її до ріки, там на човні до гаража, а вже потім до станції. Зібралися, побажав Поліні доброї ночі, пішов до себе у кімнату. Світла не вмикав, тихенько вікно відчинив, щоб свіжим повітрям подихати. Ох, добряче я злякався в тому лісі. І які страшні були ті чудовиська! З гілок! Ніколи про таке не чув! Хай Бог милує!

Аж зле мені стало. Коли почув кроки внизу. Визирнув обережно у вікно і побачив тінь якусь під будинком. І звук, наче водою плескають. А потім запах. Гасу! Я з вікна більше виліз і роздивився, що бігає хтось навколо будинку. Гасом обливає, негідник! Вихопив я браунінг і вистрелив. Скрикнув підпалювач. Я хотів вилізти з вікна, потім по даху скотитися і схопити його, коли як зчинилася стрілянина! Не з одної гвинтівки і не з п’яти! З кількох десятків! Добре, що стіни у будинку з дебелих колод були складені, то тримали кулі. Впав я на підлогу, перекотився до іншого вікна, побачив, що чоловік зі смолоскипом біжить. Скло побив, вистрелив. Упав чоловік. Тепер по цьому вікну купа куль. З підлоги побачив я, наче блимнуло щось. Здогадався, що хтось смолоскип підхопив і кинув у бік будинку. Одразу спалахнув гас. І крики почалися. Страшні, наче плем’я дикунів напало. Я визирнув і побачив, що будинок горить.

Кинувся до кімнати Поліни. А князівна вже одягнена і з револьверами.

— Підсмажити нас хочуть? — спитала спокійно.

— Хочуть, негідники такі, хочуть! — крикнув я і скривився, бо що робити, не знав. Вибігати зараз із будинку — під кулі потрапити. А тут залишатися — значить, згоріти. — Князівно, біжімо вниз! — подав їй руку.

Бігти вона не могла, але сходами зійшла досить швидко, аж я хвилювався за дитину. Лаяв себе, що одразу не забрав князівну. Хоча куди ми подалися б уночі?

— Зараз я вибіжу через парадний хід, — сказав Поліні. — Спробую відволікти увагу. А ви через покинуте крило та крізь вікно спробуйте втекти!