Раймонд Коурі - Останній тамплієр

того, що врешті-решт волею долі опинився тут, у самісінькому епіцентрі своєї віри, ведучи глибоко бентежну розмову, в якій би він волів не брати участі взагалі.

— І давно це вам відомо? — запитав він врешті-решт кардинала.

— Відколи я заступив на свою теперішню посаду. Тридцять років.

Рейлі кивнув сам собі, уявивши, наскільки важко було Бруньйоне жити так довго з сумнівами, котрі зараз картали і його душу.

— Але ви змирилися з цим...

— Змирився?

— Ви ж приймаєте це, — уточнив Рейлі.

Бруньйоне на якусь мить замислився, і обличчя його спохмурніло.

— Я ніколи з цим не змирюся в тому сенсі, який, сподіваюся, маєте на увазі ви. Але я звик із цим жити, якось пристосувався. І це все, на що я виявився здатен.

— А хто іще знає? — Рейлі відчув нотки осуду у власному голосі, і збагнув, що кардинал їх теж не міг не помітити.

— Лише купка наших людей, і все.

Рейлі стало цікаво, про скількох людей йшлося конкретно.

— А як Папа? Він — знає?

Раптом Рейлі нестерпно захотілося спитати про це — він не міг собі уявити, що Папа про це не знав, — але врешті-решт стримався і не став цього робити. І без цього ударів було завдано надто багато. Натомість, його увагою заволоділа тепер іще одна думка. Інстинкт слідчого прокинувся і вже встиг висунути свої пазури із оповитого сумнівами мозку.

— А звідкіля ви знаєте, що знахідка справжня?

Очі кардинала просвітлішали і у куточку рота з'явилася слабка посмішка. Здається, спроба захисту, до якої вдався Рейлі, трохи поліпшила йому настрій, але безрадісний тон Бруньйоне швидко поклав край усякій надії.

— Коли тамплієри вперше знайшли ці писання, Папа послав до Єрусалима своїх найкращих експертів. Вони і підтвердили справжність знахідки.

— Але ж це було майже тисячу років тому, — заперечив Рейлі. — Тих експертів можна було легко обдурити. А що, коли це — підробка? Наскільки мені відомо, тамплієрам було цілком до снаги провернути подібну аферу. І ви все одно готові прийняти це як факт, навіть не побачивши цього Євангелія? — Не встигли ці слова зірватися з його вуст, як Рейлі пронизала несподівана і бентежна здогадка. — Це може означати лише одне: ви завжди сумнівалися в істинності канонічних Євангелій!

Стурбованість, яку продемонстрував Рейлі, викликала у кардинала широку посмішку і заспокійливу відповідь.

— Є ті, хто вважають, що історія Христа від початку призначалася для чисто метафоричного сприйняття; що істинне розуміння християнства означає розуміння глибинної суті цього вчення. Однак більшість вірних нашої Церкви ставляться до кожного слова Святого Письма як до беззаперечної істини. Моя точка зору перебуває десь посередині. Мабуть, усі ми проводимо межу між нашою вільною уявою, котра вірить в чудеса, і нашим раціональним розумом, котрий ставить ці чудеса під сумнів. Якщо знахідка тамплієрів і справді є підробкою, то це, безперечно, допоможе нам насолоджуватися перебуванням на тому боці межі, де панує наша ірраціональна уява, але допоки ми не дізнаємось, що було на тому кораблі... — Бруньйоне пришпилив Рейлі до крісла своїм пристрасним поглядом. — Ви допоможете нам?

Якусь мить Рейлі мовчав, пильно вдивляючись у всіяне глибокими зморшками обличчя кардинала. Він відчував, що у глибині душі той є людиною чесною, але не мав жодних ілюзій щодо мотивів Де Анґеліса. Рейлі розумів, що допомога Ватикану автоматично означала співпрацю з монсеньйором, і ця перспектива його аж ніяк не втішала. Він окинув поглядом Де Анґеліса. Ніщо зі сказаного кардиналом не применшило його глибокої недовіри до ницого священика і не змінило негативного ставлення до методів його роботи. Рейлі знав, що у майбутньому йому іще доведеться вирішувати — як повестися з монсеньйором. Але зараз треба було виконувати більш нагальні завдання. Треба було знайти Тес, яка перебувала невідомо де разом із Венсом, а іще — десь причаїлося загрозливе відкриття, котре страшною небезпекою нависло над мільйонами довірливих душ.

Рейлі знову пильно поглянув на Бруньйоне і коротко відповів:

— Так.

70

Легкий південно-східний вітерець ніжно пестив мляві хвилі навколо «Саварони», здіймаючи ледь відчутну солону мжичку, і Тес, стоячи на кормі переобладнаного траулера, відчувала на губах її солоний присмак. Щоранку вона мала величезну насолоду від морської свіжості, а щовечора — не меншу насолоду від заспокійливо-безтурботного заходу сонця. Але години у проміжку від сходу до заходу проходили дуже напружено.

Їм дуже поталанило, що вони так швидко знайшли «Саварону». За останні роки попит на кораблі для підводних досліджень різко зріс — від Карибського басейну до Китайського моря. У результаті з'явився дефіцит таких суден, а ціни стрімко підскочили. До морських біологів, океанографів, нафтових компаній та продюсерів документальних фільмів, котрі традиційно формували більшу частину попиту, останнім часом на цьому ринку приєдналися дві потужні групи клієнтів: водолази-шукачі пригод — зростаючий легіон осіб, готових розщедритися на десятки тисяч доларів за можливість завести персональне знайомство з «Титаніком» чи поніжитися в гідротермальних джерелах на глибині двох з половиною тисяч метрів біля узбережжя Азорських островів; і шукачі затонулих скарбів, або ж, як вони самі воліють себе називати в наш час, «комерційні археологи».

Основним помічником у пошуках судна став Інтернет. Кілька телефонних дзвінків, потім — коротка подорож літаком, і Венс та Тес дісталися до порту Пірей в Афінах, де біля