Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

довший час бувала з ним, вона буває і з кимось іще, то він спізнав би болю, бо образ здався б йому правдоподібним. Але припустити, що вона ходить до звідниць, крутить любов, провадить плюгаве життя ледащиці — яка недоречна бридня, яку, Богу дякувати, збивають і уявні хризантеми, і щоденне чаювання, і цнотливе її обурення! І лише вряди-годи Сванн натякав Одетті, що люди зі злости доповідають йому про кожен її крок; ввернувши до речі якусь незначну, але правдиву деталь, яка дійшла до його відома випадково, ввернувши так, ніби це вихопилося несамохіть і наче це лише одна з численних осібностей, які в сукупності дають зв'язну картину Одеттиного життя, що її він беріг у душі, Сванн давав їй наздогад, ніби він обізнаний з речами, яких насправді не знав і про які навіть не підозрював, адже він так часто заклинав Одетту не перекручувати правди саме тому, що він, хай навіть несвідомо, прагнув, щоб Одетта викладала йому про себе як на духу. Сванн запевняв Одетту, що він любив щирість, і він справді любив її, але так, як люблять звідницю, здатну тримати чоловіка у курсі справ його полюбовниці. Отже Сваннів культ щиросте, оскільки безкорисливий не був, не укріплював його в доброчесності. Так високо цінована ним істина була істиною, яку йому повідомила б Одетта, але, щоб спізнати її, він не боявся вдаватися до брехні, а тим часом Одетті він доводив, що брехня веде до морального розкладу людини. Загалом він брехав не менше, ніж вона, оскільки Сванн був нітрохи не меншим егоїстом, ніж Одетта, але нещасніший за неї. А Одетта, слухаючи, що розповідає Сванн про неї саму, дивилася недовірливо і на всяк випадок гнівно, щоб не здаватися присоромленою і не паленіти за свої вчинки.

Якось у пору довгенького для Сванна спокою, не потьмарюваного спалахами, він згодився провести вечір у театрі з принцесою де Лом. Коли він розгорнув газету, щоб подивитися, що сьогодні грають, назва п'єси Теодора Бар'єра «Мармурові дівчата» так болісно вразила його, що він здригнувся і відкинувся на спинку крісла. Наче освітлене вогнями рампи, і нині в новому оточенні, слово мармур, яке він утратив здатність сприймати (так часто воно потрапляло на його очі) знову набрало чіткосте й одразу ж нагадало йому давню розповідь Одетти про те, як вона оглядала з пані Вердюрен виставку в Палаці промисловости і як пані Вердюрен попередила її: «Начувайся, я зумію тебе розтопити, адже ти не мармурова». Одетта запевняла Сванна, що то був лише жарт, і Сванн не зважив на нього. Але тоді він Одетті довіряв куди більше. А в анонімці йшлося про любов саме такого штибу. Уникаючи дивитися на слова «мармурові дівчата», Сванн перегорнув сторінку і заходився машинально читати вісті з провінції. Шторм, розходившись над Ла-Маншем, наробив спустошень у Д'єппі, в Кабурі, у Безвалі. І ще раз Сванн відкинувся на спинку крісла.

Назва Безваль нагадала Сваннові містечко у тій самій околиці: Безвіль, поєднаний рисочкою з іншою назвою Бреоте, — він часто бачив цю назву на мапі, але тільки зараз уперше зауважив, що таке прізвище має його друг, пан де Бреоте, про якого анонім стверджував, що він Одеттин коханець. Зрештою щодо пана де Бреоте, в цьому нічого неймовірного нема, але щодо пані Вердюрен — це вже не лізе ні в які ворота. Одетта іноді прибріхувала, але звідси не випливало, що вона ніколи не говорила правди, і ті слова, якими вони перекинулися з пані Вердюрен, ті, що сама ж вона переказала Сваннові, йому здалися порожніми і небезпечними жартиками, які пускають через свою житейську недосвідченість і неусвідомлення гріха жінки такі, наприклад, як Одетта, зраджуючи тим самим свою невинність, найменше здатні спалахнути жагою до іншої жінки. Те, як Одетту обурили підозри, які вона своєю розповіддю на короткий час пробудила у Сванна, цілком відповідало тому, що йому було відомо про уподобання, про темперамент його коханки. Проте Сваннові нараз сяйнуло, — так перед поетом, здатним досі лише римувати, нараз відкривається глибока думка, а перед науковцем, ще зеленим дослідником, — закон, саме ця думка, цей закон їх і наснажать. І тут Сванн уперше згадав те, що сказала йому Одетта два роки тому: «О, для пані Вердюрен без мене світ мов зав'язаний. Я її закохання, вона цілує мене, хоче, щоб я всюди роз'їжджала з нею, щоб я їй тикала». Зв'язку між цією Одеттиною реплікою і недоречним патяканням, яке вона розводила, хизуючись своєю зіпсутістю, Сванн тоді не уловив, у цій репліці він побачив лише доказ гарячих почуттів її і пані Вердюрен. Тепер же спогад про ці ніжності пані Вердюрен нараз поєднався зі спогадом про несмачну балачку, яку колись завела з ним коханка. Сванн не міг більше подумки розмежувати одне від одного, як і багато чого, що переплелося одне з одним для нього в житті, причому милощі надавали щось глибшого і поважнішого жартам, а жарти позбавляли ці милощі їхнього невинного характеру. Сванн вирушив до Одетти. Сів далеко від неї. Він не насмів її поцілувати, не знаючи, що пробудить поцілунок і в ній, і в ньому самому: жагу чи гнів. Він мовчав, він дивився, як конає їхнє кохання. І нараз наважився.

— Одетто, — сказав він, — серце моє, я знаю, що це підло, але мені треба спитати тебе про дещо. Пам'ятаєш, я одного разу подумав про тебе і про пані Вердюрен? Скажи, чи було у тебе щось насправді з нею або іншою?

Вона мотнула, міцно стуливши уста, головою, — так звичайно відповідають люди, що вони не підуть, що їм це нудно, коли їх хтось запрошує: «Ви не хочете подивитися на кавалькаду? їдьмо подивитися ревю!» Але таке мотання головою, як знак відмови від нашої участи в чомусь, що тільки має бути, саме тому вносить деяку непевність у заперечення участі в тому, що вже сталося. Ба більше: це радше лише дбання про честь свого мундира, а не осуд, не підтвердження безпутности поводження. Побачивши, як Одетта показує жестом, що він помиляється, Сванн відчув: він, може, й недалеко від істини.

— Я ж казала тобі, ти ж добре знаєш, — додала вона роздратованим і ображеним тоном.

— Так, я знаю, але чи цілком ти цього певна? Не кажи мені: «Ти ж добре знаєш», а скажи: «Я ніколи не робила нічого подібного з жодною жінкою».

Вона повторила ці слова, як завчений урок, з іронією в голосі й ніби прагнучи, щоб їй дали спокій:

— Я ніколи не робила нічого